Що таке двоїна і чому ми досі кажемо "очима"
Славнозвісні "дві відрі" й ще купа залишків давно відмерлої граматичної категорії
Зміст:
- Двоїна – забута граматична форма, яка ще жива
- Українські сліди двоїни: неочевидні, але живі
- Очима, плечима: -ма – це вона
- Сини, воли, пани – теж двоїна?
- А що з очима й віччю?
- Звідки взялося "двоюрідний"?
- Вуса, рукава та інші залишки минулого
Любі читачі й ще любіші читачки, вітаю вас із новим випуском нашої мовнопорадної рубрики!
У минулому, сотому, випуску ми
говорили про граматичну категорію роду й розбирались, якого роду назва Суми та чому слова
суддя і
листоноша мають різні закінчення в родовому відмінку множини.
Цього разу поговоримо про двоїну – цікаву, майже зниклу граматичну категорію, яка, втім, і досі трапляється в нашій мові в найнеочікуваніших місцях, куди мало хто дивиться.
https://www.liga.net/ua/tag/dumky-v..._variant=f3ac9dae-a748-4c1e-8739-ccf7d74b727d
Двоїна – забута граматична форма, яка ще жива
Словом, штука в тому, що колись давно мови-предки української (праіндоєвропейська, праслов’янська), як і багато інших прамов, мали не тільки однину (
один син, одна донька, одне вікно) і множину (
багато синів, багато доньок, багато вікон), а ще й двоїну – коли речей чи людей, про які йдеться, саме
двоє, а не просто багато. У двоїні були свої закінчення, своє відмінювання та інші граматичні особливості, щоб можна було економити й не вживати слово "два" чи "дві", бо з цих закінчень і так було ясно, що два, а не три чи більше й не один.
Раніше двоїна існувала в давньогрецькій, у латині, в санскриті й ще багато де.
До наших днів у нормальному, повнокровному й системному стані двоїна зі слов’янських мов дожила у словенській, а також у верхньолужицькій і нижньолужицькій мовах, якими говорять лужицькі серби, давнє слов’янське населення окремих районів нинішньої Німеччини довкола міст Бауцен (серболужицькою – Будишин) і Котбус (серболужицькою – Хошебуз). У решті мов вона різною мірою занепала, лишивши по собі дивні закінчення, що нікуди не туляться й лише збивають із пантелику тих, хто вчить мову.
Українські сліди двоїни: неочевидні, але живі
Коли в українському інтернеті порушують тему двоїни, прикладів наводять дуже мало. В таких розмовах зазвичай фігурують слова
руці й
нозі (
дві руці, дві нозі), хтось неодмінно згадує, як його бабуся колись казала –
дві відрі, а хтось інший зазвичай з гумором додає примовку:
"А мені? – Дві гівні!"
На цьому обговорення двоїни завершується.
Усім, хто хоче, щоб воно тривало, й ще не втратив здатності дивуватися буденним викопним артефактам у нашій звичній мові, пропоную роззирнутись і придивитись до неї уважніше. Бо двоїни насправді у нас багато, різної й скрізь. Самі зараз побачите.
Очима, плечима: -ма – це вона
Найочевидніший залишок двоїни. Взагалі якщо десь бачите в орудному відмінку множини (
ким? чим?) закінчення
-ма, перед вами двоїна. Очей і плечей у всіх нас по двоє, все логічно. Нелогічно те, що звідусіль, крім очей і плечей, двоїна зникла: ніхто й ніде не каже
коліньма, ногама, рукама чи
вухама. Зате правильно кажуть –
двома. Ну так, і
трьома, чотирма чи
п’ятьма. Просто двоїнне закінчення перейшло на деякі інші цифри й числа, так буває.
А ще, звісно, кажуть
дверима (бо двері складаються з двох половинок).
Речима, до речі, теж останнім часом каже багато хто й багато де, але, на жаль, тут літературна мова поки дозволяє лише
речами.
P.S. Так, "всіма" – це теж двоїна. І у фразі "всіма своїми очима" лише "своїми" – множина. Тому воно й вибивається іншим закінченням.
Сини, воли, пани – теж двоїна?
Так, це теж двоїна.
Сини – це першопочатково
два сини, а
воли – це лише
два воли. Множина у цих слів –
синове і
волове (тому колись би сказали:
три синове мали чотири воли, й ці чотири волове паслись на паші)
. Нічого не нагадує? Так-так,
панове теж з цього набору, а
пани – це двоїна.
Два пани, але
три панове.
А що з очима й віччю?
Множина від
око колись була
очеса, але зникла безповоротно, лишилася тільки двоїна –
очи. Це, либонь, логічно, бо рідко коли доводиться говорити про якусь хаотичну кількість очей. Від двоїни
очі, за правилами, творився місцевий відмінок
в очию – зараз його можна помітити в російському прислівнику
воочию і в українському архаїчному словосполученні
у віччу (
потемніло у віччу), яке часом трапляється в текстах позаминулого століття.
Звідки взялося "двоюрідний"?
Ну та звісно ж – із двоїни. Числівники
два і
оба відмінювались у двоїні (логічно!):
два, оба – двою, обою – двіма, обіма.
З
двою походить
двоюрідний (у
троюрідний його б бути не мало, але йой най буде), а з
обою – російське
обоюдный.
Вуса, рукава та інші залишки минулого
Колись тверді іменники чоловічого роду у двоїні переважно мали закінчення
-а: два брата, два стола. Нині воно літературне в російській, а у нас – діалектне (й через російську – небажане). З давніх двоїнних -
а нам лишились хіба
вуса (бо з двох частин) і
рукава (бо їх двоє).
До речі,
двісті – це
дві сті, де
сті – двоїна від
сто. Галичани кажуть не
дві сті, а
дві ста – може, колись почнуть казати
два ста й випрямлять це словосполучення повністю.
Учіть українську, говоріть нею – і дізнавайтесь нове!
Славнозвісні "дві відрі" й ще купа залишків давно відмерлої граматичної категорії
life.liga.net