Як все починалося...

[ГлавБухАрик]

1. Компанія «Воля-Кабель»​

Про кабельне телебачення в Україні (та й у всьому колишньому СРСР) заговорили вголос наприкінці 80-х, коли почали з'являтися перші кооперативи, які вирішили зайнятися цим видом діяльності. Втім, це не означає, що кабельного телебачення не було у СРСР раніше. Воно було, хоч і існувало в дещо іншій формі, та й називалося трохи інакше – системами колективного прийому телебачення. У принципі, навіть банальні колективні антени, що стояли в ті роки на дахах багатоквартирних будинків, можна було з певною натяжкою назвати першими радянськими системами кабельного телебачення. Адже, за великим рахунком, вони діяли за тим же принципом: дуже часто сигнал для всього будинку, який міг складатися з декількох під'їздів, приймався на один антенний комплект, що зазвичай включає конвертер, що перетворює сигнал дециметрового діапазону в метровий. А далі все «лунало» по квартирах за допомогою будинкових кабельних мереж.

Складніші кабельні системи з великою кількістю каналів діяли в готелях, свої внутрішні системи кабельного телебачення працювали в деяких вишах і на підприємствах – там, де це було необхідно для роботи.

Спойлер: Далі ще багато літер

Однак зараз не про них. Реальні перші кабельні мережі, що охоплюють цілі житлові квартали, в СРСР будувалися в так званих «мертвих зонах» – тих місцях, де прийом ефірного телебачення був вкрай утруднений, а то й взагалі неможливий. Наприклад, під схилом гори, що закриває точку прийому від телецентру, чи зоні сильних індустріальних перешкод.

Такі місця існували і в Києві, який, як відомо, вирізняється досить складним рельєфом. Однак оскільки в таких місцях також проживали радянські громадяни, які потребували перегляду програми «Час» щовечора , партія вирішила подбати і про них, щоб не залишати їх без останніх новин про дії цієї партії на шляху до комунізму. Тому в таких районах міста і почали розгортатися перші у Києві кабельні мережі, збудовані на базі системи «Горизонт-100». Згідно з рішенням Київради від 1985 року, таких систем у Києві було встановлено близько 70. Кожна з них обслуговувала приблизно шість тисяч домогосподарств (при проектній потужності, розрахованій на десять тисяч). Заради справедливості слід зазначити, що «Горизонт-100» міг передавати в кабельну мережу лише 5-6 каналів. Однак, якщо врахувати той факт, що в ефірі Києва в середині 80-х років було всього чотири телеканали, а всі проекти подальшого розвитку телебачення в столиці України передбачали збільшення їх числа максимум до п'яти (саме на стільки каналів спочатку розраховувалася вишка КРТПЦ), то пропускної спроможності даних мереж було цілком достатньо. Як бачимо – залишався навіть деякий резерв. І наприкінці 80-х, коли це стало можливо, цей резерв почав використовуватися тоді грибами після дощу кооперативами для трансляції додаткових програм.

До речі, ці кабельні мережі будувалися не тільки в зонах із утрудненим прийомом – в останні роки існування СРСР такі мережі стали з'являтися в новобудовах спальних районів Києва. Зрештою, від нових технологій нікуди не подітися і, мабуть, навіть керівництво СРСР у світлі перебудовних ідей мало якісь плани розвитку кабельного телебачення в країні. Згодом ці мережі, побудовані за рахунок держави, також досить швидко потрапили в приватні руки або просто були приватизовані.

Однак наприкінці 80-х років кабельне телебачення виникало й іншим шляхом – за допомогою відеомагнітофона, модулятора, підсилювача та великого бажання їхнього власника. Це вже сьогодні нікого не можна здивувати можливістю домашнього перегляду кіно. У багатьох будинках є DVD-програвачі, а хтось дивиться фільми просто на комп'ютері. У 80-ті роки DVD ще не було й близько, а власник звичайного касетного побутового відеомагнітофона, який сьогодні вже перейшов у розряд раритетів, був у наших краях чимось на зразок «ідола» і ставився за своїм соціальним статусом в один ряд із власником не менш дефіцитного автомобіля.

В Америці звичайний побутовий відеомагнітофон прийнято називати – Home Video, тобто – «домашнє відео». І цей термін описував його призначення та основне застосування - можливість дивитися відео в домашній обстановці, поодинці або в колі близьких. Існує навіть думка, що основною рушійною силою, яка змушувала американців купувати відеомагнітофони на зорі їхнього існування, було бажання дивитися фільми «для дорослих». А вже потім пішло-поїхало: ринок відеокасет насичувався найрізноманітнішою продукцією різних жанрів, а потім і побутові відеокамери з'явилися – стало можливо самому знімати пам'ятні події, а потім переглядати, щоб «освіжити пам'ять». Однак головним залишалося одне – відео, як і раніше, було домашнім.

Чи то річ у СРСР. Заповзятливі люди швидко збагнули, що володіючи таким дефіцитним ресурсом, як відеомагнітофон, можна з його допомогою непогано заробити. Спочатку з'явилися підпільні відеосалони, з якими боролися КДБ та ВБРСВ, а потім, щойно стало можливим, і легальні. Зарубіжна продукція мала шалений попит, відрахування правовласникам платити ніхто і не думав, прибутки власників відеомагнітофонів зростали, як на дріжджах.

А потім комусь із заповзятливих власників «домашнього відео» спала на думку нова ідея: адже за допомогою свого апарату можна заробляти, так би мовити, не відходячи від каси. Тобто – не виходячи з дому, використовуючи домову кабельну мережу від колективної антени, за рахунок своїх сусідів, у яких відеомагнітофона немає.

І незабаром у містах усього СРСР почали з'являтися такі малі телекомпанії, які мовили на один будинок, а то й на один під'їзд. З'явилися такі «кабельники» і у Києві. Сьогодні вже, мабуть, неможливо сказати, скільки в столиці України діяло таких приватних «студій», коли вони відчинялися і коли закривалися. Мовлення цих студій зводилося до показу одного-двох відеофільмів на день, заздалегідь обумовлений на загальних зборах час. Програма передач таких студій друкувалася на машинці, а частіше писалася від руки, тому що друкарські машинки були далеко не у всіх, а слово «принтер» взагалі мало хто знав у ті роки, і вивішувалась на дверях під'їзду. Зрозуміло, загальна якість такого «будинкового телебачення» залишала бажати кращого, але через брак іншого глядач знаходив у ньому альтернативу офіційному радянському ТБ.

За все це задоволення абоненти таких студій мали платити організатору якусь суму – як правило, 5-10 радянських рублів (на той час один кіносеанс у відеосалоні коштував 50 копійок). Але оскільки радянський народ звик до «шари», деяких змусити платити було досить складно. Тому почали застосовувати системи кодування ефіру. Втім, дані системи були дуже громіздкі та недосконалі. Часто траплялося так, що деякі телевізори приймали як би кодований сигнал без будь-якого дешифратора.

Тим часом у Києві почали з'являтися та розвиватися більш-менш повноцінні кабельні мережі, які будувалися одразу з розрахунком на покриття відносно великих територій та розповсюдження не 5-6, а значно більшої кількості телеканалів. Спочатку виникнення та розвиток таких мереж відбувалося досить хаотично. Дуже різні були й їхні витоки. Десь мережу будували натомість морально застарілих систем колективного прийому «Горизонт-100», а десь колишній «відеомагнітофонник-однопід'їздник» знаходив собі багатих і впливових покровителів, які допомагали йому вийти за межі власного будинку на нові кабельні горизонти та покрити свою мережу. Дуже часто до створення кабельних мереж були причетні колишні комсомольські структури, які у світлі краху комуністичних ідей і краху СРСР залишалися ніби не при справах, але при грошах і зв'язках. Подекуди побудовою кабельних мереж займалися структури, що виникли на базі колишніх відділів з обслуговування колективних антен при ЖЕКах. Власне, створення таких студій було схвалено на початку 90-х років тодішнім мером Києва Іваном Салієм, який позитивно оцінював появу в районах міста власних студій телебачення, журналісти яких інформували б телеглядачів про районні новини, ціни на ринках тощо. З цього приводу навіть було ухвалено відповідне рішення міськради, згідно з яким ці новостворені приватні компанії зобов'язалися забезпечувати обслуговування систем колективного прийому телебачення, тобто будинкових антен, а натомість отримувати право мовлення додаткових програм у цих мережах.

З розвитком таких мереж (нехай і в межах одного-двох мікрорайонів) почався неминучий захід сонця «домашніх телестудій», які вели мовлення на один будинок чи під'їзд, але якийсь час вони намагалися конкурувати, і тоді в одному будинку та в одному кабелі якийсь час могло бути присутнім дві-три додаткові програми – місцева, будинкова та районна. Але зрештою «домашні телестудії» зникали. Тим більше, що «глобальні» мережі дуже часто, заходячи в новий будинок, пропонували «шару» – можливість дивитися їхні програми безкоштовно протягом кількох місяців.

Втім, привчити до «шари» – легко, а відлучити – складно, і підключивши спочатку відразу всіх, надалі кабельна компанія була змушена боротися з тими, хто платити та відключатися не бажав. Така боротьба йшла зі змінним успіхом: замість перерізаних кабелів, що ведуть у квартири «телепіратів», простягалися нові, а часом щуплі очкарики-електронщики, прийшовши до дверей чергового «пірата», не встигали навіть розкрити свою валізку з інструментом, оскільки з дверей квартири вискакував здоров'яга і розмахуючи величезними кулачищами, за допомогою «якоїсь матері» пояснював співробітнику кабельної компанії, чому саме він має право не платити за послугу. Були й «просунуті пірати», які підходили до проблеми творчо: підключали кабель до щитка ввечері, а рано-вранці відключалися.

Дані кабельні мережі були дуже різношерстими - як за своїм технічним оснащенням, пропускною здатністю і параметрами, так і по наповненню. Де-не-де в таких мережах був присутній лише один телеканал – власний, а в інших мережах віщав десяток супутникових каналів, які ретранслювалися без жодних відрахувань за принципом «що зловили на тарілку – то й крутимо». На власних каналах кабельної мережі, як правило, кілька разів на тиждень виходила програма новин району, а решта ефірного часу заповнювалася фільмами, мультиками та відеомузикою. З технічного боку дані мережі будувалися, як правило, з мінімальними вкладеннями, задля досягнення прибутку і без будь-яких грандіозних планів подальшого розвитку.

Тільки деякі кабельні студії початку 90-х років підходили до технічного боку мовлення серйозно, відстежували світові тенденції та замислювалися про можливість впровадження передових технологій, які вже ставали звичною справою за кордоном. У ті роки у правобережній частині Києва найбільш серйозною кабельною компанією з далекоглядними планами в майбутнє був – «ЮТаР», керівництво якого вже тоді планувало використовувати кабельні мережі не лише для простої роздачі телесигналу, а й для інших цілей – телефонії, телеконференцій, інтернет-технологій. На лівому березі, у Харківському районі столиці, у середині 90-х років непогану мережу почав будувати Олег Степченко (надалі став директором каналу «O-TV»). Ця мережа вже була «заточена» під можливість створення її основі інтернет-мережі. Однак виявилося, що збудована вона раніше свого часу, Київ був ще не готовий до побудови кабельних мереж такого рівня, і Олег Степченко був змушений відмовитися від своїх грандіозних планів.

Паралельно з розвитком кабельних мереж у Києві антенне господарство міста, що дісталося йому від радянських часів, поступово занепадало. Відділи з обслуговування колективних антен, що були при ЖЕКах, були, по суті, ліквідовані або перепрофільовані в студії кабельного телебачення, які начебто зобов'язалися дбати про колективні антени на «своєї» території, але реально цим не займалися, оскільки були зацікавлені у розвитку своїх. Тому на прохання мешканців модернізувати антену на даху для прийому 7-го каналу, ICTV або «ЮТаРу» співробітники цих фірм зазвичай відповідали, що потрібно трохи потерпіти, скоро сучасні кабельні мережі дійдуть і до вашого будинку і у вас буде десяток цих «7-х каналів», а модернізувати антену зараз через рік - немає сенсу. І справді – після того, як кабельна мережа «заходила» в черговий будинок, колективна антена з його даху знімалася і вирушала на металобрухт, а кабельна мережа, що існувала в будинку, автоматично переходила у власність кабельної компанії. Ця ситуація багатьом не подобалася – деякі жителі міста стверджували, що їм не треба 15-20 каналів, їм достатньо було 4-5, тому вони просять повернути на дах колективну антену. Втім, кабельники на це завжди мали одну відповідь: повернути колективну антену на дах не можна, оскільки наявність двох кабелів в одному під'їзді створюватиме взаємні перешкоди.

Згодом, щоправда, кабельники запропонували можливий варіант вирішення проблеми для тих, кому достатньо було 4-5 телеканалів і хто не хотів платити за перегляд повного пакету. Таким киянам було запропоновано звертатися до технічного відділу свого кабельного оператора з проханням про встановлення на кабельному відводі, що веде до квартири, спеціальний фільтр, що пропускає лише мінімальний набір телеканалів – чотирьох «головних» або всіх ефірних. Відповідно, за такий набір каналів стягувалася мінімальна абонплата.

Право платити таку суму за кабельне ТБ отримали також власники старих радянських телевізорів, які не могли фізично приймати повний пакет телеканалів. Втім, тут уже виникли зловживання. Наприклад, приходив представник кабельного оператора в квартиру абонента, щоб засвідчити факт нездатності телевізора прийняти весь пакет програм і бачив дорогі імпортні меблі, кришталь, музичний центр, а на телевізійній тумбочці якийсь «Старт» випуску кінця 60-х років, який господарі спеціально для такої справи привезли з дачі або від бабусі. А свій рідний «Panasonic» на час приходу майстра сховали у комірчину. Траплялося, що такий «доісторичний апарат» передавався від сусідів до сусідів, друзів і знайомих як перехідний червоний прапор. Черговий любитель «шари» писав заяву на виклик представника кабельної компанії та позичав цей «музейний експонат», щоб показати, яка телевізійна давнина стоїть у його будинку. Зрозуміло, кабельники помічали каверзу, проте довести те, що господар квартири їм бреше, не могли і виписували експертний висновок, що надавав людині право платити за пільговим тарифом.

©Борис Скуратівський
літописець історії українського радіо

 

[debugger]

Джерело десь тут?

 

[ГлавБухАрик]

1a. Компанія «Воля-Кабель»​

Подальші кілька років не були відзначені значним проривом у сфері кабельного телебачення столиці, навіть навпаки деякі телекомпанії були змушені залишити ринок, наприклад «ЮТаР», який переключився на ефірне мовлення. Інші телеканали продовжували розвиватися, потроху завойовуючи нові вулиці та будинки. Згодом наповнення пакетів дещо змінилося. Після відключення з ефіру російських каналів вони перекочували до кабельних мереж. ОРТ, РТР, НТВ – поява цих каналів у мережах сприяла більш лояльному відношенню до кабельників з боку пенсіонерів, частина яких ностальгувала за минулим, проте це негативно позначалося на рекламному ринку, а також не сприяло захисту національних інтересів країни в інформаційному просторі. До того ж входження російських каналів у кабельні мережі, зазвичай, супроводжувалося вилученням звідти західних каналів. Втім, зникнення в другій половині 90-х років з кабельних мереж таких каналів, як Eurosport, Animal Planet, MTV, було не в останню чергу викликане і претензіями з боку самих телеканалів, які вирішили, що настав час звернути увагу на факт піратської ретрансляції в центрі Європи. Утім, у київських кабельників відповідь на претензії знайшлася. Вони змогли переконати канали в тому, що не збиралися ретранслювати їх піратським шляхом, а лише налаштовували свої мережі та приймальну апаратуру і для цього використовували їхній сигнал, оскільки якість у нього чудова. Але спірні канали з мереж довелося все ж таки прибрати.

Спойлер: Далі ще багато літер

Російські канали в київських мережах, за великим рахунком, теж транслювалися часто-густо піратським шляхом. Однак Росія на це дивилася спокійніше – через свою зацікавленість у проникненні на український інформаційний ринок. Та й рекламодавець із України на ці канали йшов. Тому в даному випадку збитки перекривалися якоюсь вигодою і ГРТ, НТВ, РТР, ТВ-6 Москва, ТВ3, ТВ-Центр продовжували свою ходу кабельними мережами Києва. Щоправда, у результаті кабельникам довелося замінити оригінальні версії деяких із перерахованих каналів на міжнародні ліцензійно-очищені. Такі маніпуляції довелося виконати не стільки через бажання російської сторони, скільки на вимогу їхніх зарубіжних партнерів, які продавали тому ж ГРТ чи НТВ деякі програми та фільми з правом трансляції виключно на території Російської Федерації і були вкрай незадоволені тим фактом, що їх дивляться і в Україні.

Що ж до власних каналів кабельних мереж, їх розвиток йшло різними темпами залежно від конкретного району і конкретної мережі. Подекуди в ефірі, як і раніше, домінували зарубіжні відеофільми, а власне телевиробництво обмежувалося одним-двома випусками новин на тиждень і рекламними блоками. Інші ж випускали якісь авторські програми, а також окрім кіно і мультиків транслювали, нехай і не власні, але пізнавальні програми різної тематики, придбані у різних продакшн-студій.
Місцеві канали кабельних мереж іноді називалися на ім'я району, в якому вели мовлення: телеканал «Троєщина», телеканал «Оболонь», телеканал «Солом'янка». Інші використовували оригінальніші «бренди». Наприклад, на Відрадному в мережі ТРК «Екран-КТВ» діяв канал «Доба», у Шевченківському районі та на Сирці – канал «ВіКа», на Русанівці та Дарниці – «Марс», а на Харківському масиві – «Обрій».

Деякі мережі почали тісне співробітництво один з одним, проте можливість обміну програмами та уніфікації пакетів тривалий час була нереальною через те, що ці мережі знаходилися в різних кінцях міста. Втім, ця проблема актуальна була давно – з нею зіткнувся ще «ЮТаР», який для роздачі спільної програми на всі свої мережі намагався використовувати малопотужний передавач, встановлений на вежі АТ «РаТел». Однак цей варіант мав свої недоліки.

У результаті другої половини 90-х нарешті з'явилося оптимальне і недороге рішення – система МІТРІС. Нагадаємо, дана система розроблена в Києві і дозволяє поширювати наземним способом теле- та радіопрограми у «супутниковому» діапазоні за допомогою малопотужних передавачів. Таким чином, встановивши такий малопотужний передавач у місті на добрій точці (з погляду поширення радіохвиль), можна було «роздавати» єдиний пакет телепрограм для подальшої ретрансляції в окремих кабельних мережах різних районів міста.

Першою скористалася системою МІТРІС телерадіокомпанія «Інтер Відео Київ», яка встановила власний передавач. «Інтер Відео Київ» було створено при ЖЕКу на Райдужному масиві групою молодих електронників – колишніх співробітників заводу «Київприлад» на чолі з директором Вадимом Кондрашовим. Дана компанія підключала до своєї мережі спочатку будинки, потім вулиці і, нарешті, з появою МІТРІС в 1996 році, отримала можливість підключати цілі райони. 1997 року вона стала найбільшою кабельною мережею не лише в Києві чи Україні, а й, мабуть, у всьому колишньому СРСР. А власний канал цієї міжрайонної мережі – «ІВК» (який готувався у студії на Райдужному) – за своїм наповненням міг змагатися з низкою ефірних каналів. Втім, не забувала компанія про інтереси глядачів конкретних районів. Наприклад, на Оболоні до каналу «ІВК» місцева студія «врізала» програму районних новин.

Наприкінці 1997 року вирішили об'єднатися мережі, побудовані за участю компанії «Київтелемонтаж», а саме телекомпанія «Троєщина» з Ватутінського району, ТРК «Екран-КТВ» («Добба») з Жовтневого району, телекомпанія «Солом'янка» із Залізничного та низка інших менш відомих. Об'єднання цих мереж за допомогою системи МІТРІС (незалежної від тієї, яку використовувала «ІВК») в одну міжрайонну мережу відбулося у грудні 1997 року і перед Новим роком, 22 грудня, телеглядачі цих мереж побачили на екранах новий телеканал – «КТМ».
Перший логотип каналу «КТМ», по суті, був злегка урізаним логотипом АТ «Київтелемонтаж» – жовте коло, в яке на тлі трьох кабелів були вписані літери КТМ. Втім, назва каналу розшифровувалась інакше – а саме «Кабельне телебачення міста». Надалі канал «КТМ» неодноразово змінював свій логотип, чого, до речі, не скажеш про канал «ІВК», який проніс свій логотип без будь-яких кардинальних змін практично через всю свою історію.
Спочатку канал «КТМ» запустився зі студії на Троєщині, потім якийсь час віщав зі студії на Солом'янці і, нарешті, з 25 грудня 1998 року розпочав мовлення з нового апаратно-студійного комплексу на Печерську, в районі площі Лесі Українки, який одразу обладнався із розрахунку на загальноміський, а не районний. Таким чином, Печерський район став не просто черговим районом, підключеним до мережі КТМ, але і її серцем.

Фактично з моменту свого старту 1997 року телекомпанія «КТМ» почала видавати газету, яка так і називалася – «КТМ». Газета публікувала програму передач основних телеканалів, які вели мовлення в мережі, а також анонси програм і фільмів, що виходили на каналі «КТМ». Тобто по суті вона повторила досвід газети «П'ятниця», яка була виданням для глядачів «Мегаполу». Щоправда, на відміну від «П'ятниці», газета «КТМ» була безкоштовною і доставлялася до всіх поштових скриньок будинків, охоплених мережами АТ «Київтелемонтаж».

До речі, на початку другої половини 90-х кабельні оператори Києва з благословення Нацради уклали між собою щось на кшталт «конвенції дітей лейтенанта Шмідта» – тобто поділили місто на сфери впливу, в рамках яких кожен із операторів і мав розвивати свої мережі, не входячи на чужі території. Таким чином, АТ «Київтелемонтаж» (і його дочірні телекомпанії) отримали у своє розпорядження Старокиївський, Печерський, Жовтневий, Ленінградський, Ватутинський та Залізничний райони. Компанії «Інтер Відео Київ» дісталися Дніпровський, Мінський, Подільський, Московський та Харківський райони. Дарницький район опинився у сфері впливу оператора «Інформаційні технології» (телеканал «Марс-ТВ»), а у Шевченківському та Радянському діяв оператор «ВіКа-ТВ».

При цьому головними гравцями на кабельному ринку були «Інтер Відео Київ» та «Київтелемонтаж». Обидві компанії були досить стабільними у фінансовому плані і мали непогані позиції, а також колосальний досвід за спиною. При цьому «Інтер Відео Київ» був тісно пов'язаний із однією з будівельних компаній міста, що сприяло просуванню оператора до новобудов. «Київтелемонтаж» займався ж монтажними роботами у сфері телебачення багато років, і не лише у Києві.

Поділивши Київ на зони впливу, оператори почали шаленими темпами освоювати отримані території, оскільки у разі чого межі зон могли б бути й переглянуті, наприклад, якби хтось із операторів довів, що його конкурент не поспішає освоювати той чи інший район міста. Внаслідок поспіху постраждала якість. Прагнучи швидше розгорнути мережі, оператори часом економили на устаткуванні, прокладали дешевші кабелі, використовували, де можна, морально та фізично застарілі існуючі будинкові мережі. Згодом це створило низку проблем для їхнього подальшого розвитку. Але тоді, наприкінці 90-х, кабельники сподівалися спочатку захопити, а потім – переварити, тобто модернізувати. Втім, у результаті це «потім» розтяглося на довгі роки.

Таким чином, найбільше тоді пощастило мешканцям новобудов та деяких районів, де з тих чи інших причин кабельну мережу довелося будувати з нуля – без використання того, що залишилося від колективних антен чи колишніх дрібних кабельних компаній. На одному з таких сегментів у Печерському районі столиці у першій половині 1999 року оператор «КТМ» уперше в Києві офіційно запустив кабельний інтернет. Цей проект тоді здійснювався спільно з інтернет-провайдером «Глобал Юкрейн».
У творчому плані канал «КТМ» досяг приблизно того ж рівня, що й «ІВК» і міг конкурувати з деякими ефірними телеканалами. Тут виходили новини, в тому числі і від агентства «Експрес-Інформ», що вже згадувалося вище, різні авторські програми власного виробництва та виробництва інших студій і, зрозуміло, фільми. Загалом контент каналів «ІВК» і «КТМ» багато в чому перегукався в частині покупних програм. Але це й не дивно – адже дані канали на той час не перетиналися у спільних мережах.
Зазначимо, що у мережах «КТМ» та «ІВК» на той час ретранслювалися всі ефірні канали Києва, канали власного виробництва та низка супутникових телеканалів. З ними, щоправда, сталості був: деякі канали з'являлися, потім зненацька зникали і замінювалися іншими. Іноді супутникові канали «врізалися» на ті самі частоти, на яких вели мовлення київські канали – у вільний час денних та нічних технічних перерв. Наприклад, ще в «доКТМівський» період мережі оператора «Екран КТВ» канал «Гравіс» ділив загальну частоту з польським каналом «Polsat». Під час денної перерви у мовленні каналу УТ-3 (Інтер та КДТРК) на цю частоту врізалися програми каналу EuroNews. На каналі «Доба» вдень транслювався мультиплікаційний Cartoon Network, а вночі – фільмовий TNT.
Після створення спільної мережі КТМ мовлення каналів більш-менш упорядкувалося. Однак із мережі дуже швидко зникли останні з комерційних західних телеканалів, а їхнє місце посіли державні RAI UNO, TV5 Europe, DW (змінюючи один одного). Ці канали не вимагали грошей за ретрансляцію і просувалися на український телеринок культурними центрами Італії, Франції, Німеччини. Нетривалий час у мережі «КТМ» був також польський «RTL –7». Що ж до російських каналів, то наприкінці 90-х років у мережі «КТМ» були присутні РТР, НТВ Мир, ТВ Центр, ТНТ, ТВ-6 Москва та (періодично) ГРТ.

Восени 2001 року в кабельних мережах відбулася чергова перетряска каналів. Тепер почали зникати російські канали, а на їхнє місце прийшли закордонні – типу BBC, DW, а згодом – українські супутникові канали («Ентер», «Ентер-Фільм»).

Чехарда з телеканалами в кабельних мережах була викликана не в останню чергу технічною недосконалістю більшості районних мереж, що існували в рамках КТМ та ІВК. Як ми пам'ятаємо, у зв'язку з необхідністю швидкого розвитку та економією коштів, компанії часто використовували в якості «останньої милі» кабельну розводку, що вже існувала в будинках, що залишилася від колективних ефірних антен, які там були. А дані кабелю свого часу були заточені під роздачу каналів виключно метрового діапазону, а, відповідно, не дозволяли передавати у прийнятній якості дециметрові канали. Такі мережі почали називати вузькосмуговими – на відміну від сучасних широкосмугових мереж, що охоплювали телевізійні діапазони.

Ресурс вузькосмугових мереж був обмежений і дозволяв пропускати 18-19 частотних каналів. Власне, 12 частотних каналів метрового діапазону (з яких 2, 4 та 9 виключалися автоматично – у кабельних мережах їх використання було неможливо у зв'язку з тим, що у Києві на цих частотах працювали потужні ефірні передавачі), а також із десяток каналів діапазонів «СК», розташованих між ефірними діапазонами. Як правило, використовувалися ділянки СК-1 – СК-8, розташовані між частотами 110 і 174 МГц, тобто – трохи нижче за третій метровий діапазон, а також канали СК-11 і СК-12, розташовані вище 12-метрового каналу. Вище СК-12 підніматися було вже небезпечно – вузькосмугові мережі не давали прийнятної якості, а про використання Гіпербенду та ДМВ у вузькій смузі і не йшлося.

Гіпербенд (hiperband) – діапазон частот у смузі між 224,25 МГц (R12 канал) та 471,25 МГц (R21 канал).

Варто зазначити, що з використанням каналів із СК-діапазонів також були проблеми. Більшість телевізорів радянського виробництва такі канали просто не приймала – дані діапазони призначені виключно для кабельного мовлення, а його в СРСР як би не було, тому і в радіотракті телевізора прийом цих частот не був передбачений. Найбільш «стародавні» моделі, в яких канали перемикалися ручкою, діапазони СК не захоплювали зовсім, сучасніші (сенсорні) часом захоплювали СК-6, СК-7, СК-8, СК-11, а то й СК-12. Однак прийом на цих частотах був не стабільним і не гарантованим.

Втім, вихід було знайдено. Умільці-електронники переробляли блоки прийому каналів під прийом кабельного телебачення. Такі перероблені блоки можна було купити на київському радіоринку та встановити самому або викликати майстра з однієї з телемайстерень. До речі, наприкінці 90-х будь-яка газета і будь-який ліхтарний стовп були заклеєні оголошеннями від фірм, які пропонували послуги з «адаптації» старого радянського телевізора до реалій кабельного телебачення. Дана адаптація включала заміну селектора каналів - для розширення діапазону частот, заміну одного з модулів блоку кольоровості для отримання можливості приймати канали в системі PAL, а також установку дистанційного керування.

Втім, не всім власникам телевізорів пощастило. Наприклад, власники досить непоганого як свого часу в технічному плані і в плані кольору (кінець 80-х) телевізора «Славутич Ц-208» і ряду інших моделей довго не мали можливості «розширити» діапазон свого телеприймача. А все тому, що реалізована в ньому схема прийому каналів використовувалася в радянському телевізоробудуванні дуже обмежено і недовго, оскільки була за своєю суттю експериментально-перехідною. Тому переробкою модулів прийому каналів для таких апаратів довго ніхто не займався. Попит був невеликий, та й старих модулів для переробки мало. У той самий час менш якісні (але масові) «Електрони» перероблялися під кабельне телебачення запросто. Однак зрештою прийшло щастя і «на вулицю» власників тих рідкісних моделей телевізорів – у продажу з'явилися перепаяні модулі і для них.

©Борис Скуратівський
літописець історії українського радіо

 

[ГлавБухАрик]

1b. Компанія «Воля-Кабель»​

Недоліками та недосконалістю вузькосмугових мереж згодом були викликані скандали з відключенням із цієї смуги тих чи інших каналів – ми вже згадували про це, розповідаючи історію компанії «Гравіс». Втім, дані скандали відбувалися набагато пізніше - вже в 2000 роки і стосувалися не "КТМ" або "ІВК", а нового кабельного оператора, що прийшов ним на зміну, - компанії "Воля-Кабель".
"Воля-Кабель" з'явилася на українському ринку послуг кабельного телебачення на початку 2000-х років, коли активи двох найбільших київських кабельних операторів - "Інтер Відео Київ" та "Київтелемонтаж" були придбані інвестиційним фондом UKRN III, управління яким здійснює інвестиційна компанія "SigmaBleyzer". Сам проект «Воля» було засновано ще у 2000-му році, проте придбання активів та вирішення ряду формальностей зайняло якийсь час, тому офіційно своїм днем народження компанія «Воля» вважає 1 червня 2002 року – день, коли було затверджено Корпоративний кодекс компанії «Воля». Саме з цього дня і почався бурхливий розвиток компанії.

Спойлер: Далі ще багато літер

Чималі інвестиції дали можливість компанії «Воля Кабель» досить швидко модернізувати обладнання на головних станціях, побудувати оптико-волоконне кільце, яке дозволило оператору відмовитися від роздачі сигналу через систему МИТРІС, а також об'єднати в єдине ціле мережі «КТМ» та «ІВК» (з цього моменту обидва ці канали). Але питання «останньої милі», як і раніше, залишалося актуальним: застарілі, побудовані за Царя Гороха, будинкові кабельні розводки, як і раніше, не дозволяли запустити широку смугу по всій мережі «Волі». Та й якість сигналу, виведеного на магістральну мережу Волі, на останній милі часто зводилося на ні.

Зрозуміло, «Воля» не збиралася миритися з таким станом справ. Тим більше, що компанія взяла курс на побудову на базі своїх кабельних мереж цілої системи послуг різного плану – від інтернету до телефонії. Відповідно, «Воля-Кабель» розпочала роботи, спрямовані на модернізацію вузькосмугових мереж та перетворення їх на широкосмугові мережі. Однак на даному етапі компанія несподівано натрапила на перешкоди з боку міської влади, яка раптом висловила своє невдоволення тим фактом, що комерційний кабельний оператор незрозумілим чином отримав у свою власність колишню власність міста, тобто будинкові розподільні кабельні мережі. Відповідно, міська влада почала по-різному гальмувати ухвалення різних дозвільних рішень на користь «Волі», необхідних для модернізації кабельних ліній у будинках, а також у підземних колодязях. При цьому міська влада Києва оголосила намір створити в місті власну муніципальну компанію, яка займалася б наданням послуг кабельного телебачення киянам. І саме їй, на думку влади міста, і мали дістатись будинкові кабельні мережі, а «Воля» нехай будує свої.

У результаті ця боротьба тривала не один місяць і не принесла нічого доброго жодній із сторін, а лише загальмувала реалізацію багатьох планів компанії «Воля-Кабель». Проте потихеньку ці плани втілювалися у життя.
Вже восени 2002 року на вулицях Києва з'явилися білборди та лайтбокси з рекламою нової послуги від Волі-Кабель – Воля Преміум ТВ. В рамках цієї послуги оператор почав транслювати у своїх мережах цифрові телеканали у стандарті DVB-C. Спочатку список цих каналів був невеликий. До нього входили лише топові зарубіжні канали, яких не було в аналоговому пакеті. Згодом «Воля» почала поступово вводити в цифровий набір і копії аналогових каналів, що були у мережі, поки не «оцифрувала» їх усі. На той час цифрові канали були вже поділені на пакети відповідно до тематичної спрямованості, а абонплата за перегляд цифрових каналів залежала від вибраних пакетів та їх кількості.

Для перегляду цифрових каналів абонент повинен був придбати (або взяти в оренду) сет-топ-бокс та отримати індивідуальну карту доступу, яка дає можливість дивитися кодовані канали. Людина, яка підписалася на цифрове телебачення, звільнялася від абонплати за перегляд аналогових каналів. До речі, спочатку цифрові канали, що дублюють ті, які були в аналогу, не кодувалися, але після оцифрування їх усіх були «закриті» і вони.

Спочатку деякі незручності відчували ті абоненти, в будинку яких було кілька телевізорів. До речі, за правилами за наявності у квартирі кількох телевізорів та в «аналоговий» період слід платити кабельному оператору більше, ніж за наявності одного. Однак на практиці багато абонентів ігнорували це правило, встановлюючи у квартирі дільники самостійно.

Якість при цьому страждала, оскільки потужність сигналу падала, але глядабельність зберігалася, при цьому економилися кошти. Із цифрою ці номери вже не проходили. Звичайно, можна було пустити від сет-топ-боксу два або три SCART-кабелі через дільник, але при цьому доводилося дивитися на всіх телевізорах один і той же канал, що зводило нанівець весь сенс наявності в будинку кількох телеприймачів. Відповідно, власникам кількох телевізорів, які бажали дивитися цифру одночасно на всіх, треба було купувати другий сет-топ-бокс та другу картку доступу за повну вартість передплати. А ціни на цифрове телебачення спочатку були дуже високі. Щоправда, згодом «Воля» пішла на деякі поступки своїм абонентам: при підключенні до цифри відразу кількох телевізорів передплатнику почали надавати знижку, розмір якої залежав від кількості телевізорів, що підключаються.

Слід також зазначити, що тоді, наприкінці 2002 – на початку 2003 року, цифрове телебачення було доступне лише тим абонентам «Волі», які жили в будинках, що знаходяться в зоні широкосмугових мереж. У вузькій смузі цифрові канали, як і раніше, були недоступні.

Ще однією додатковою послугою, яка стала доступною для абонентів широкосмугових мереж «Волі» восени 2002 року, стала можливість підключитися через кабельну мережу до Інтернету. Ця послуга почала надаватися під торговою маркою "Воля Бродбенд". Спочатку ціни на кабельний інтернет були дуже високі. Щоправда, при цьому на перших етапах впровадження цієї послуги «Воля» не тарифікувала український трафік, рахуючи лише закордонний.

З метою поширення нових послуг по всьому місту «Воля» почала активно модернізувати мережі та навіть оголосила приблизні терміни переведення всіх своїх мереж у широкосмуговий стандарт. Однак дані роботи періодично гальмувалися та просувалися повільними темпами. Особливо – на «останній милі», тобто – у будинкових мережах.

Однак частково дані роботи все ж таки були виконані, і незабаром після низки технічних удосконалень та заміни деякого обладнання більша частина вузькосмугових мереж була адаптована під можливість передачі цифрових каналів та сигналу інтернет. Це стало можливим завдяки деякому розширенню загальної смуги «вузькосмужки», що дозволило передавати в ній сигнал від 5 МГц до 300 МГц (раніше діапазон був обмежений в рамках 40-240 МГц). Завдяки такому рішенню вдалося отримати зворотний канал, необхідний інтернету, а також охопити гіпербенд, де можна було розміщувати цифрові мультиплекси. Дециметрові частоти для цих мереж були, як і раніше, недоступні, тому набір аналогових каналів у цих мережах був обмежений (його навіть трохи підкоротили, передавши частину частот під цифрові блоки). А про те, що мережа в його будинку готова до цифри та інтернету абонент міг дізнатися за таблицею налаштувань типу «матрац», що передавалася в районі 300 МГц.

Приблизно в цей час «Воля» припинила активні роботи з модернізації будинкових мереж під повноцінну широку смугу. Далі така модернізація проводилася робочому порядку або за заявою мешканців. Наприклад, якщо абоненти, які проживають одному поверсі, бажали отримати широку смугу (і платити за це велику абонплату), компанія могла виконати ці роботи на їх прохання в першочерговому порядку. Але, в принципі, всім охочим дивитися всі канали з «широкої смуги» «Воля» вже могла запропонувати підписатися на цифровий пакет, який повністю дублював аналоговий «широкосмуговий» і практично не відрізнявся від нього за вартістю.
У вузькій смузі «Волі-кабель» станом на 2004 рік транслювалось 17 телеканалів. У травні 2005 року у зв'язку з проведенням у Києві пісенного конкурсу "Євробачення" компанія запустила 18 телеканал "O-TV", який активно висвітлював пісенний конкурс.

Розвиток цифрового телебачення та надання доступу до мережі Інтернет став пріоритетним напрямком діяльності компанії «Воля-Кабель». Та й інтерес глядачів до цих послуг зростав. Особливо у світлі поступового вилучення з аналогових пакетів зарубіжних каналів. Зокрема, багато киян підписувалися на цифрове телебачення лише тому, що там можна було дивитися російські канали. Інші – заради популярних спортивних каналів, кіноканалів і каналів з «дорослим» контентом, що з'явилися там.

З усіма закордонними каналами «Воля» працювала легально, уклавши необхідні договори та роблячи необхідні відрахування. Піратство та трансляція каналів за принципом «що впіймав на тарілку – те й кручу» залишилося у далекому минулому кабельного телебачення. Ринок потроху набував цивілізованих форм. Тим більше, що і Нацрада почала активно регулювати сферу кабельного телебачення. Якщо у 90-х роках регулятор не особливо вникав у те, що транслюють кабельні оператори – головне, щоб державні канали у своїх мережах передавали, то тепер при видачі ліцензій від оператора почали вимагати список каналів, які будуть у мережі, а також копії договорів із правовласниками. При зміні списку каналів ліцензію слід переоформлювати. Іноді Нацрада могла порекомендувати додати до мережі чи прибрати з неї той чи інший канал.

Втім, у першій половині 2000-х років кабельні оператори були ще більш-менш вільні у своєму виборі українських каналів, що ретранслюються. Точніше, у бажанні чи не бажанні транслювати у своїх мережах ефірні канали, які ведуть мовлення в місті. Власне, завдяки такому стану справ і виникла ситуація, що вже згадувалась, коли в серпні 2003 року «Воля» вилучила зі своїх вузькосмугових мереж «Гравіси», щоб викроїти місце для трансляції кількох супутникових каналів, а також власних – «КТМ» та «ІВК».

У другій половині 2000-х років виникло таке поняття, як «універсальна програмна послуга»: відтепер Нацрада зобов'язала всіх кабельників транслювати у своїх мережах усі телеканали, доступні у відкритому наземному ефірі того населеного пункту (або тієї його частини), де діяв конкретний оператор. Дані списки каналів затверджувалися під кожен конкретний регіон чи місто, інколи ж і під район. Наприклад, у Києві телеканал «Купол» був включений до «універсальної програмної послуги» лише в тих районах міста, де його можна було стабільно приймати з ефіру.

Паралельно було впорядковано і мовлення кабельних мереж зарубіжних каналів. Нацрада розробила списки зарубіжних каналів, визнаних адаптованими до українського законодавства. З цього моменту кабельникам дозволялося транслювати у своїх мережах лише канали цього списку. Для того, щоб потрапити до списку «адаптованих», закордонний канал, зокрема, не повинен утримувати закордонних рекламних блоків. До адаптованих практично автоматично потрапляли всі канали з країн ЄС – через те, що в цих країнах дотримуються закону і на цих каналах нелегальної реклами та інших порушень міжнародних телевізійних правил точно не спостерігається.

Однак повернемося до "Волі-Кабель". У другій половині 2000-х років компанія оголосила про те, що протягом найближчих років планує забезпечити цифровим мовленням усі свої мережі по всьому місту, а потім поступово відмовитися від трансляції аналогових програм. Мотивувалося це рішення тим, що, по-перше, таким чином компанія зможе значно розширити телевізійне меню, що надається глядачеві, а також запустити в мережі канали високої чіткості, по-друге – технології аналогового мовлення морально застаріли, і підтримка старого обладнання обходиться компанії набагато дорожче, ніж розвиток цифрових технологій. 2000-х років вже була вищою за вартість аналогічного за своїм наповненням цифрового пакету), а також тим, що Україна взяла зобов'язання до 2015 року повністю відмовитися від аналогового мовлення, перейшовши на цифру. Загалом цифрове мовлення відкривало нові горизонти і перед телеглядачем: на більшості цифрових телеканалів присутній стереозвук, а також електронний програмний гід. Частина каналів доступна у мультимовному варіанті з кількома звуковими доріжками.
Крім телеканалів, у своїх цифрових пакетах із середини 2000-х років «Воля» транслює і радіоканали. Втім, справжніх радіостанцій там лише кілька – це BBC (українська, російська та англійська служба) та дві мовні служби WRN. Решта ж пакету аудіоканалів – подарунок меломанам: спеціалізовані канали жанрової музики – рок, поп, джаз, класика, латина, східна музика та інші стилі та напрямки, без реклами та студійних програм.

До 2007 року «Воля» запустила у своїх мережах послугу «відео на запит». У рамках цієї послуги в цифрових пакетах було запущено спеціальні канали, на яких транслюються «топові» художні фільми із шестиканальним звуком. Кожен такий фільм передається на каналі по колу протягом декількох днів. Таким чином, охочі подивитися його (за окрему плату) можуть зробити це у будь-який зручний для себе час.

Крім того, приблизно в цей же час "Воля-Кабель" почала тестувати у своїх мережах послугу голосового зв'язку VoIP. Тобто будь-який абонент «Волі» отримав свій номер виклику і, при встановленні в будинку необхідного обладнання для передачі голосу через IP, можливість спілкуватися в режимі «телефонного зв'язку» з іншим абонентом оператора. У майбутньому компанія планує уможливити «дзвінки» і за межі своєї мережі.

Тим часом з 2008 року «Воля» почала поступово відключати аналогове мовлення в окремих сегментах своїх мереж, переводячи абонентів повністю на цифру. Цифровізацію було розпочато з так званих «спальних» районів, і в першу чергу, з тих кварталів, де паралельно з «Волей» працювали інші оператори, до яких за бажання могли підключитися затяті фанати аналогового телебачення. Так – твердження про неможливість прокладання в одному під'їзді кабелів двох телевізійних мереж, що озвучується кабельниками в 90-ті роки для виправдання демонтажу будинкових антен, у результаті виявилося неправдою. І з початку 2000-х років у багатьох будинках паралельно з мережами «Волі» почали з'являтися кабельні мережі дрібніших операторів, а де-не-де навпаки – «Воля» «зайшла» в ті райони, де раніше були відсутні мережі «КТМ» та «ІВК», і почала будувати альтернативні мережі.

З початком повної цифровізації того чи іншого мікрорайону абоненти, які мешкають на його території, отримували поштою відповідні повідомлення, що інформують про терміни переходу на цифру. На вулицях і у дворах з'являлися намети «Волі» – мобільні пункти для укладання та переукладання договорів, де можна було отримати необхідну консультацію та придбати сет-топ-бокс, а також замовити виклик майстра додому для його підключення (у разі, якщо сам абонент зробити цього не міг через свій похилий вік або банальне невміння поводитися з ним).

Зрозуміло, знайшлися й незадоволені, які відразу почали писати скарги у всілякі інстанції зі звинуваченнями на адресу «Волі-Кабель». Проте процес «оцифрування» Києва тривав район за районом і завершився 2010 року.

©Борис Скуратівський
літописець історії українського радіо

 

[ГлавБухАрик]

2. Пейджинг​

«Трафік був шалений». Як виглядала робота оператора-телефоніста в пейджинговій компанії у 90-х роках — інтерв’ю​

Були часи, коли трава була зеленіша, долар по 5 гривень, а українці не втикали цілодобово у смартфони, а читали газети і користувались пейджерами. Мати пейджер вважалось дуже круто. Власник такого пристрою гонорово носив його на поясі як символ свого особливого статусу. Усі повідомлення, що надходили на пейджер, попередньо проходили через операторів-телефоністів пейджингових компаній — дівчат з приємним голосом, які, на відміну від сучасних операторів кол-центрів, ретельно приховували свої імена, називаючи абонентам лише свій кодовий номер. Журналісту «Прибутку» пощастило знайти і поспілкуватись з одною з них.

Спойлер: Далі ще багато літер

Лара ГУЦАЛ декілька років пропрацювала у пейджинговій компанії «Радіоком» в Одесі. Вона люб’язно погодилась розповісти, як у них була влаштована робота операторів-телефоністів, про їхні будні і свята та кумедні історії, які з ними траплялись.
— У пейджинговій компанії я почала працювати в 1996 році. 1996 рік — це був пік розвитку пейджингового зв’язку в Україні. Ті, хто з пейджерами, вважались дуже модними. Я тоді навчалась на третьому курсі інституту (Одеської академії зв’язку ім. А.С. Попова. — прим. Авт.). На третьому курсі вже можна було дозволити собі обходити пари стороною. В компанію мене привела подруга (потім виявилось, що вона привела мене на своє місце). Я сходила на співбесіду, яка полягала у написанні диктанту. Найперша вимога — це була грамотність. Диктант я єдина написала без помилок, а от мій голос адміністратому не сподобався.

— Чому?

— Тоді у мене був низький тембр, і навіть потім деякі абоненти казали: «Оператор з сексуальним голосом», їм по телефону вчувався певний сексуальний підтекст в моєму голосі — а я просто так говорила.

Зрештою, адміністратор дала мені шанс — мене взяли на випробувальний термін. Я його пройшла і благополучно декілька років там пропрацювала.

— Диктант писали українською чи російською?

— Російською. Тоді взагалі всі російською розмовляли, тому й писали ми російською.

— Чи ставили до вас вимоги щодо швидкості набору на клавіатурі?

— Обов’язково. Я коли тільки прийшла на роботу, друкувати не вміла, тому що вдома не мала комп’ютера. Тоді взагалі мало в кого був комп’ютер. І знаєте, що я зробила? Я позичила клавіатуру і просто собі вдома сиділа і якісь слова друкувала. Я не бачила, що друкувала, я вивчала розташування клавіш. І отак навчилась. Спочатку одним пальцем набирала, потім двома, а згодом вже практично десятьма. Бувало, що людина ще тільки закінчує говорити, а я вже все надрукувала.

Пейджер — це такий пристрій для одностороннього зв’язку, який працював лише на прийом текстових повідомлень. Активно використовувався до появи мобільних телефонів.
В Україні перші пейджери з’явились в середині 90-х років. Дозволити собі їх могли лише заможні люди (таких тоді називали «новими українцями»), позаяк це була доволі дорога забавка. Ціни на пейджери стартували від $100. Найбільш ходовими були апарати марок Motorola та Philips. Окрім того, щомісяця слід було сплачувати абонетську плату, яка при цьому не залежала від кількості отриманих повідомлень.

— То була ваша перша робота?

— Так.

— Нормально платили?

— Оплачувалась кількість змін. Здається, в районі 120 доларів ми отримували. Як для студента це були непогані гроші — навіть могли собі дозволити їздити на таксі.

— Що працівникам було заборонено?

— Було декілька табу. Так, кожному оператору присвоювався номер, і під страхом смерті не можна було казати абонентам, як тебе звати і де ти знаходишся. Абоненти не повинні були знати тебе в лице. За цим строго слідкували. Порушників звільняли.

— Що, адресу офісу не можна було нікому називати?

— Ні, адресу офісу абоненти знали, вони ж приходили сплачувати абонплату. А ми, оператори, працювали окремо, в засекреченому місці.

— Чому засекреченому?

— Тому що через нас проходило багато інформації.

Також категорично заборонено було знімати слухавку. Якщо ти втомився, хочеш в туалет чи щось іще, то твої дзвінки просто переходили на інших дівчат. Всі ці свої справи треба було робити дуже швидко.

— Кажете, операторам присвоювали номери. Який був у вас?

— У мене був 38-й номер.

— Разом з вами працювало багато людей?

— Небагато. В інших пейджингових центрах бувало й більше. У нас максимум чотири людини сиділо на телефонах.

— Якого віку переважно були співробітники?

— Основна маса — ровесники, студенти. Але були дівчата і не-студенти, по-моєму, одна-дві, та й ті все одно мали до тридцяти років. Нам тоді в вісімнадцять здавалось, що то вже дорослі тьотьки.

— Колектив був суто жіночий чи були й чоловіки?

— Тільки дівчата.

Щоб відправити людині повідомлення на пейджер, слід було зі стаціонарного телефона або вуличного таксофона набрати короткий номер компанії пейджингового зв’язку, назвати оператору-телефоністу номер отримувача, відтак продиктувати текст повідомлення. Обсяг повідомлення був обмежений і становив в районі 60 символів. Використовувати матюки у повідомленні було заборонено. До отримувача повідомлення йшло переважно декілька секунд, хоча в Мережі можна знайти історії, що подекуди це займало десятки секунд, а то й хвилини (і навіть це вважалось капець як швидко, зважаючи на те, що в 90-х люди ще писали один одному паперові листи і були звиклі до того, що такий лист може йти до адресата декілька днів, наприклад, якщо говорити про відстань від Києва до Львова).
Загалом пам’ять пейджера була розрахована на 1000 повідомлень. Відображались вони на монохромному екранчику, який вміщав у простіших моделей лише один рядок тексту, а в найбільш просунутих — чотири рядки. Серед функцій пейджера були також будильник, таймер, простенькі ігри на зразок покера.

— Яка атмосфера була в колективі? Сварок, інтриг не було?

— Були, звичайно. Але нашим керівником подібне швидко припинялось. В цілому в нас був дуже хороший колектив. Якщо котрась з дівчат йшла, то приводила на своє місце однокурсницю, подругу, сестру. У нас там була дуже домашня атмосфера. Сміялись там безкінечно. В якийсь момент навіть думали завести зошит і записувати туди веселі історії, яких була маса, бо і абоненти «віджигали», і ми «віджигали».

— Можете зараз якісь з них пригадати?

— Допустимо, уночі дівчата спросоння, траплялось, плутали букви, і в результаті виходили смішні слова. Потім вдень приходила наша адміністратор, ми ці всі випадки розбирали. Вона нас якби і сварила, але і сміялась також. Адміністратор — так само була жінка до тридцяти років.

Ще була історія з прогнозом погоди. Це була в нас така послуга для абонентів: кожного дня звечора ми програмували на пейджер прогноз погоди на завтра. Не знаю, звідки ми його брали, хтось нам його присилав. Але іноді, коли нам погоду не присилали або ми бачили, що прогноз не відповідає трішки дійсності, ми її робили самі. Як це відбувалось? Значить, одна з дівчат слинила палець, вистромлювала його у вікно і казала: «Пиши: вітер південно-східний, стільки-то метрів на секунду…». Ми настільки завжди вгадували погоду, що, видно, розслабились, і коли одного разу зранку у людей померзли машини — а в основному власники пейджерів мали автомобілі, — то, звичайно, був такий казус у нас. Був скандал. Люди приходили жалітись.

— Штрафанули вас?

— Вже не пригадую.

Ще один випадок. Була в нас одна абонентка — представниця найдавнішої професії. Вона завжди відправляла своєму сутенеру повідомлення: номер в готелі і годину, до котрої вона там зайнята. У неї був дуже шикарний млосний голос, на низьких тонах; коли вона говорила це повідомлення, вона прямо секс в слухавку вливала. А до нас прийшла працювати нова дівчинка, і, коли та повія в черговий раз передавала повідомлення, вона, щоб догодити клієнтці, вирішила додати в кінці слово «Дякую!». Потім з’ясувалось, що «Дякую!» у них — це кодове слово, яке означає, що вона (повія. — прим. Авт.) у небезпеці. І, коротше, в найбільш відповідальний момент в номер, де була та дама з клієнтом, увірвались братчики… От там був скандал! Оператор не мала права нічого від себе додавати, ми зобов’язані були друкувати лише те, що говорить абонент.

На ринку пейджингового зв’язку в Україні паслася низка компаній, основними з яких були «Радіоком», «Beeper Пейджинг”, «Укрпейдж», «Велтон-Пейдж».
З розвитком мобільного зв’язку пейджинг став різко втрачати свої позиції. Так, наприклад, в 2002 році на пейджери було відправлено повідомлень на суму 20 млн грн., лише в Києві налічувалось 10 тисяч абонентів пейджингового зв’язку. «Пейджинг в Україні ніколи не помре», — заявив тоді гендиректор «Українського центру маркетингу і зв’язку» Олег Полтавцев.
Вже в 2005-му в усій Україні кількість пейджерів не перевищувала 16 тис. осіб. 2008 рік оператори пейджингу обслуговували в цілому менше 7 тис. абонетів. А вже станом на 1 квітня того ж року їхня кількість обвалилась до всього-лиш 1 тис. Останні 26 українських абонентів припинили користуватись пейджерами в 2011 році. Пейджинг в Україні, попри прогнози фахівців, таки помер. Пейджингові компанії або закрились, або перепрофілювались на інтернет-провайдерів чи, наприклад, телемаркетинг.

— Як зазвичай проходив ваш робочий день?

— Та насправді банально. Ми працювали у дві зміни: денна зміна в нас була десять годин, з 9-ї ранку до 7-ї вечора, а нічна — чотирнадцять годин, з 7-ї вечора до 9-ї ранку. Допустимо, приходив ти зранку, тобі давали там п’ять хвилин, щоб роздягнутись, після чого ти сідав і починав працювати. У нас були звичайні стаціонарні телефони, і ти: ліва рука весь час тримає слухавку — а частіше ти її затискаєш вухом і плечем — і друкуєш. Усе. Ти цілий день сидиш на дзвінках.

Найчастіше вживані слова у нас були запрограмовані на комп’ютері, щоб на них не витрачати час. Наприклад: «Будь ласка», «Передзвони, будь ласка». Навіть цілі речення були запрограмовані. І, от, допустимо, поки людина надиктовує повідомлення, ти натиснув кнопку «Передзвони, будь ласка» і просто ручками додрукував «терміново».

— Скільки приблизно дзвінків отримували за день?

— Ой, ну кожну хвилину. Трафік був шалений. Якщо дві хвилини не дзвонив телефон, ми знімали слухавки і перевіряли, чи взагалі працює лінія.

— Пекельна робота.

— Знаєте, зараз я б, звичайно, туди не пішла працювати, але в той час це було страшенно цікаво. У нас в кожної були свої шанувальники. Допустимо, дзвонив хтось і казав: «А Тридцять восьма є сьогодні на зміні? Дайте їй трубочку!». «Здрастуйте!» — і я вже по голосу впізнавала, хто це. «Ой, відправте повідомлення, будь ласка» — і потім затягує розмову… Такої розхлябаності, як зараз в молоді, не було, тобто ніхто там, умовно, секс не пропонував — мужчини просто фліртували. Міг, наприклад, подзвонити один і сказати: «Ой, Тридцять восьма, знову ти. Не засну сьогодні — буду твій голос згадувати всю ніч» — такого плану флірт був. Це було приємно.

— Ні одна з таких історій весіллям не закінчилась?

— Одна закінчилась.

Я завжди працювала в парі з одною й тою ж дівчинкою. У неї такий ангельський голосочок! Тобто у нас така парочка була: у мене низький тембр голосу, а вона як соловейко — мала чарівний високий голос. Один абонент на неї запав, і вони…

— Порушили табу.

— Порушили табу, так. Вони з тим хлопцем дуже довго спілкувались по телефону, напевно, декілька місяців, і вона закохалась, порушила табу і зустрілась з ним. Навіть пам’ятаю, як вона швидко мила голову в умивальнику, тому що побачення було несподіваним. Вона почала з тим хлопцем зустрічатись; вони поженились; у них двоє дітей. Я навіть гуляла в них на весіллі. Але це швидше виняток, в основному, ми всі дуже боялися втратити роботу, боялися отримати догану, і тому дотримувались правил.

Операторки-телефоністки компанії “Радіоком” в Одесі. За дальнім комп’ютером — Лара Гуцал.
До зйомки дівчатам видали навушники з мікрофоном, хоча зазвичай вони працювали без них. Фото з особистого архіву нашої співрозмовниці

— Якого плану повідомлення люди передавали найчастіше?

— В основному, це «Передзвони!», або призначення часу і місця зустрічі, або скасування зустрічі; зізнання в коханні були; там «Пробач мене». В принципі, те, що ми зараз пишемо один одному в есемесках. Були якісь прикольні повідомлення, але зараз їх не пригадаю.

— У вас самої був пейджер?

— Був. Нам як співробітникам продавали апарати за собівартістю. Це теж було дорого, ми їх брали мало не в кредит. Зараз так не пам’ятаю, але, здається, найпростіший пейджер коштував в районі 60 доларів. Блін, це багато було! Але дуже хотілось його мати. Ти його гордо носив на поясі. Власник пейджера — ну, це було взагалі!

І ще ми могли безплатно користуватись послугами пейджингу, — для того щоб ми завжди були на зв’язку, бо тоді ж домашній телефон не у всіх був.

— Окрім як по роботі, як іще ви його використовували?

— Мама, наприклад, могла написати: «Буде можливість — передзвони додому». Бо, допустимо, я поїхала в інститут (я жила в спальному районі, а навчалась і працювала в центрі), а в мене додаткове заняття, або я хочу піти погуляти після пар, — а мама вдома не в курсі, переживає. З допомогою пейджера ми тримали зв’язок. Або від мами приходило: «Купи хліба». Такі були повідомлення.

— Що найважче було в тій роботі?

— Ніч без сну. Тому що коли ти йдеш на нічну зміну, ти, як правило, вдень не спиш — ти або в інституті, або вдома займаєшся якимись своїми справами. У нас був диванчик там і ми по черзі лягали покемарити, і навіть примудрялись рухати його до столів, щоб можна було, в разі чого, слухавку лежачи брати. Офіційно спати не дозволялось. Але ми дивились по трафіку дзвінків: зазвичай з другої до четвертої ночі 100% можна було поспати, там міг бути поодинокий дзвінок, коли хтось загубився або ще щось.

— Коли роботи було найбільше?

— Новорічна ніч — це, звичайно, було завжди пекло: суцільні дзвінки. Працювати треба було дуже швидко, щоб не змушувати абонентів довго чекати, бо дехто з них міг телефонувати з таксофона, і, звичайно, не можна було допускати, щоб вони на морозі по 20 хвилин додзвонювались. До речі, з тих пір телефони не люблю. Я вдома майже ніколи не підходила до телефона. Намагаюсь максимально не говорити по телефону. От живе спілкування — будь ласка. Це така профдеформація.

У новорічну ніч в нас був аврал. Проте ми її любили, тому що вона оплачувалась завжди за подвійним тарифом. Це тоді було дуже круто. І ще дуже любили працювати 1 січня, тому що майже ніхто не дзвонив.

— А що в роботі найбільше подобалось?

— Перша робота. Перші гроші. Весело було. Багато якихось приколів. Мені там все подобалось. Враження хороші залишились.

— Чому звільнились?

— Наше підприємство знаходилось в одному приміщенні з одною радіостанцією. Наші керівники товаришували. Директор радіостанції створив таку службу, називалась «Гаряча лінія 911», яка приймала від автомобілістів повідомлення про ситуацію на дорозі і випускала її в ефір. І йому були потрібні люди, які швидко друкують, швидко пишуть і вміють говорити по телефону, тому він потихеньку нас переманював туди. Там більше платили. Якийсь час ми суміщали. Я на той час вже навчалась на 5 курсі і, як пригадую, на 5 курсі ти вже ходиш в інститут рідко, маєш більше часу. Уже хотілось більше заробляти. Наш «Радіоком» потихеньку, як будь-яка пейджингова компанія, став затихати, потім їх перекупили, зробили якийсь єдиний кол-центр по Україні — по-моєму, «Євроінформ» воно називалось. Якось так пейджинг дуже швидко обвалився, коли мобільний зв’язок став розвиватись семимильними кроками.

У світі пейджери були поширені ще досить донедавна. У Великій Британії в 2019 році налічувалось 130 тисяч абонентів. Зумовлено це тим, що там у 80% медичних закладів персонал користувався пейджерами. Проте британці все-таки вирішили поступово від них відмовитись.

— Як склалась ваша подальша кар’єра? Де ще ви працювали?

— На превеликий жаль, тоді ми не думали про майбутнє, нам здавалось, що, грубо кажучи, старість десь там далеко. Тоді був вибір: або гроші, або статус. В 20 років статус не потрібен від слова зовсім. Тобі потрібні гроші, тому що ти хочеш на дискотеку, ще там щось. І вийшло так, що я як пішла на телефони, так на телефонах і пропрацювала в різних іпостасях багато років. Про що жалію, звичайно, тому що до років тридцяти п’яти я задумалась про те, що, власне кажучи, вже не дівчинка, пора щось із себе представляти. Плюс робота з телефонами, з абонентами мені набридла. Тож я почала трішки міняти сферу діяльності.

Після радіо мене запросили на кабельне телебачення — спочатку теж на прийом дзвінків від абонентів, потім поставили мене в офіс, з врахуванням того, що в мене презентабельна зовнішність: я спілкувалась з відвідувачами, приймала вхідні дзвінки. Це уже був офіс, ресепшн. Потім були інші фірми, та ж таки телефонна робота, з більш хорошими зарплатами. А потім в один момент мені це все набридло і я спробувала новий напрямок — фінанси. А сьогодні я працюю в галузі, яка взагалі не має до цього стосунку.

— Якій?

— Я працюю в туристичному бізнесі.

— Підтримуєте зв’язок зі співробітниками з пейджингової компанії?

— Ми майже всі спілкуємось дотепер. На тому ж «Фейсбуці». Іноді зідзвонюємось. Зрідка навіть бачимось.

— Чого навчила вас та робота?

— Згадуючи, як я вчилась друкувати на позиченій клавіатурі, тримаючи її на колінках, можу сказати, що це був такий момент подолання себе, своїх страхів. Я тоді зрозуміла, що якщо дуже чогось захотіти — а я дуже хотіла отримати ту роботу! — то немає нічого неможливого.

©Розмовляв Василь Хомин

 

[debugger]

3. Паспорт громадянина України
Свобода №233 (1995)

 

[Качур Призоловенко]

3. Паспорт громадянина України
Свобода №233 (1995)
Переглянути вкладення 72095

Штатью пишал шепелявый бешшупый шурналишт?

 

[debugger]

...із ЗСА.

 

[dcst]

Спасибо за информацию,будем читать потихоньку

 

[webivan]

Штатью пишал шепелявый бешшупый шурналишт?

Тупий жарт. У дорадянському правописі 1928 і словнику Грінченка дорадянських видань слово писалося саме через "ш". Тож не дивно що націоналістичне видання вирішило для знакової події для незалежної України взяти нерадянський правопис

 

[debugger]

webivan, то діяспорне видання, вони так пишуть.

 

[ГлавБухАрик]

4. ПриватБанк

Інженер-металург Сергій Тігіпко банкіром став випадково — через крах радянського проекту. Після демобілізації з армії в 1984 році честолюбний хлопець почав будувати політичну кар’єру в комсомолі. Спершу очолив організацію молодих комуністів Дніпропетровського механіко-металургійного технікуму, де працював завучем. Відтак пішов угору комсомольською драбиною.

Спойлер: Ще багато літер

"Іти з технікуму було важко. Серйозна посада з пристойною зарплатою. Я був, по-моєму, наймолодшим заступником директора технікуму в системі освіти Міністерства чорної металургії СРСР", — згадує Тігіпко. Та політика манила більше, а єдиними дверима у велику політику на той час був лише комсомол.
У 1989 році він став головним комсомольцем всієї Дніпропетровської області. Тоді це означало чимало. По-перше, правильне місце: область була на особливому рахунку — тут народився Леонід Брежнєв, який правив Країною Рад загалом вісімнадцять років.
Місто Дніпропетровськ аж до 1987 році було закритим для іноземців: тут працювали десятки оборонних конструкторських бюро й заводів, створювалися ракети, здатні нести ядерний заряд через океан.

По-друге, правильний час: перший секретар обкому комсомолу в той час мав повноваження урядовця обласного рівня, розпоряджався величезними ресурсами.

Сергій Тігіпко і на цьому не зупинився. Невдовзі, він увійшов до керівних органів і ВЛКСМ, і ЛКСМУ, і Компартії України.

Тим часом, у п’ятдесятидвомільйонній країні тривали тектонічні зсуви. Перебудова 1985-го, підприємництво в 1986-му (тоді це називалося — індивідуальна трудова діяльність). Минуло ще п’ять років, і Радянський Союз розпався.

Спроба путчу в серпні 91-го тільки прискорила відцентрові процеси в п’ятнадцяти республіках. У вересні 1991 року ВЛКСМ саморозпустилася, і весь її бюрократичний апарат лишився без роботи.
Ставлення до колишніх комсомольських функціонерів змінилося у всіх республіках, та особливо помітно це було в Україні. Навіть у Дніпропетровську Сергію Тігіпку стало важко спілкуватися з людьми. Йому казали: "Пройшов ваш час, настав наш".

Тігіпко зрозумів, що може покладатися тільки на власні сили — жодної підтримки від компартії не було, оскільки ще в серпні 91-го за рішенням президії Верховної Ради України сама партія опинилася під забороною.

"Довелося починати все з початку. Я дуже наївно поміркував і подумав, що раз ринкова економіка, значить піду в самий центр цієї ринкової економіки — займатимуся банками", — поясню своє рішення Сергій Тігіпко.

Але де навчатися банківській справі? Витратити кілька років життя на освіту радянського зразка, заточену під планову економіку, — не варіант. Держбанки теж не підходили, оскільки не були банками в сучасному розумінні. Скорше, це були велетенські розрахункові центри при міністерствах.

Залишалася самоосвіта або робота в перших комерційних банках, які ось-ось почали з’являтися. Вадим Омельченко, знайомий Тігіпка з 1988 року, а з 1993-го — заступник голови ПриватБанку з безпеки, згадує:

"У Сергія завжди під пахвою були підручники. Він годинами просиджував у бібліотеці, студіюючи літературу, присвячену банківській справі, страховій справі і всьому що пов’язане з фінансами. він дуже багато часу витратив на самоосвіту".

У жовтні 1991 року знайомий по комсомолу влаштував Сергія Тігіпка заступником голови правління невеликого в масштабах країни, але значимого для міста кооперативного банку "Дніпро".
Тігіпко займався розвитком мережі цього банку: підшуковував приміщення, брав їх в оренду, ремонтував і відкривав філії. Доволі швидко Сергій зрозумів, що це бізнес може працювати краще. Він прийшов до голови правління й запропонував зайняти його місце.
"Голова банку сказав, що я божевільний. У відповідь я відразу ж подав заяву про звільнення — вона була готова заздалегідь", — говорить Тігіпко. До того часу він уже твердо вирішив відкривати власний банк, однак самотужки облагодити авантюру було неможливо — потрібні були однодумці.

Людина з команди Тігіпка — Вадим Пушкарьов. У 1988 році, у свої двадцять три роки, молодий інженер потрапив за розподілом в Український інститут з проектування металургійних заводів. Чотири з половиною тисячі співробітників цієї установи проектували заводи по всьому Радянському Союзу, а також в Іраку, Індії, В’єтнамі.​

В інституті Пушкарьова обрали секретарем комітету комсомолу — 988 членів організації, районний статус. Двадцятивосьмирічний Тігіпко на той момент був заввідділу ідеології Дніпропетровського обкому комсомолу.
"Це був дуже популярний молодий, як заведено зараз говорити, політик, реальний лідер, за яким тягнулися. Молодь була від нього в захваті. Він умів говорити, вмів запалювати", — згадує Пушкарьов.
Сергій Тігіпко запросив Вадима і ще кількох хлопців на посаду "позаштатного інструктора" в обком комсомолу. У 1992 році Пушкарьов став заступником голови ПриватБанку, який відповідав за валютні операції.

"Восени тисяча дев’ятсот дев’яносто першого року я зустрів Тігіпка в районі Оперного театру, — згадує Вадим Пушкарьов. — Він сказав: будемо створювати банк. Мені тоді, взагалі-то, було все одно — що банк створювати, що на Місяць летіти. Енергії вистачало, бажання проявитися. реалізуватися — теж".

Сергій Тігіпко, Вадим Пушкарьов і ще кілька молодих людей почали збирати пакет документів для реєстрації банку, шукати приміщення. Усього в команду входило вісім-дев’ять осіб. Причому юриста не було. У той час для подібної операції були потрібні зв’язки, а не юрист, і зв’язків у колишнього комсомольського функціонера було більш, ніж достатньо — його знав, напевно, кожен другий містянин.

"Пам’ятаю, як мої знайомі зупинили мене біля кав’ярні й запитали, куди я прямую. Довго сміялися, коли відповів, що несу документи на реєстрацію банка", — розповідав Тігіпко в одному з інтерв’ю. Бракувало "дрібнички" — грошей для статутного капіталу.

За законодавством того часу треба було вкласти мінімум 5 млн карбованців, або трохи менше 50 тисяч доларів за тодішнім курсом. І хоча карбованець уже почав знецінюватися, таких грошей у молодих людей не було. Потрібні були інвестори. працюючи в банку "Дніпро", Сергій Тігіпко запримітив двох молодих підприємців — Леоніда Милославського і Олексія Мартинова. У дорогих костюмах, сорочках і краватках, вони приходили в банк по кредити. Тігіпко працював в іншому відділі, тому по роботі з ними не перетинався, проте навів довідки й переконався, що в Милославського й Мартинова могли бути мільйони на відкриття власного банку: вони добре заробляли на імпорті дефіцитних товарів — комп’ютерів, ксероксів, заправок для ксероксів. Офіс цих бізнесменів розташовувався буквально в сусідній будівлі.
"Пішов до них практично навмання. Просто дізнався .де вони розміщуються, хто вони та що вони, зрозумів, що це молоді амбіційні бізнесмени, хороші продавці. Напевно це було дуже самовпевнено. Але мені пощастило", — розповідає Сергій Тігіпко.

Леонід Милославський, Олексій Мартинов і їхні партнери Ігор Коломойський і Геннадій Боголюбов вислухали Тігіпка й узяли тайм-аут на кілька днів, щоб прийняти рішення. Усі були за, окрім Коломойського.

"Жоден із нас, крім Тігіпка, не розумів, що таке банк. Але ми внутрішньо розуміли, що нам для розвитку яких-небудь проектів знадобиться власний інструмент фінансування й залучення грошей", — говорив Мартинов.

"Я нічого не зрозумів тоді, але інтуїтивно відчув, що ідея хороша", — майже тими ж словами згадував Боголюбов.

Коломойський не розумів, навіщо витрачати гроші на створення власного банку, якщо можна користуватися послугами інших. Та його вдалося переконати, пообіцявши повернути гроші відразу ж після процедури реєстрації. Так і сталося: засновники отримали кредит у розмірі статутного капіталу на дуже тривалий термін одразу ж після створення ПриватБанку.

Статутний капітал банку склав 50 млн карбованців.
Де акціонери взяли гроші? Тігіпко впевнений, що в бізнес-квартету були свої заощадження. Проте один із колишніх співробітників банку "Дніпро" говорить, що компанія Милославського й кілька її дочірніх структур узяли в цьому невеликому банку кредит, а після кількох операцій внесли гроші в статутний капітал нового банку. Перевірити його слова сьогодні не є можливим.
Закон прямо забороняв вносити у статутний капітал банку кредитні кошти. Однак Національний банк у той час не міг проконтролювати походження грошей. Що стосується кредитування ПриватБанком акціонерів, то ані механізмів контролю, ані суворих обмежень щодо цього не було.

За такою ж схемою створювався, приміром, кишеньковий Поштовий банк Міністерства зв’язку України, яке курувало Укрпошту й Укртелеком. Статутний фонд Поштового банку було виведено у вигляді безпроцентних кредитів одразу ж після його реєстрації. Цей банк так ніколи й не запрацював — буквально за рік після його створення обслуговувати пошту почав банк "Аваль".

У 1992 році український банківський регулятор тільки формувався. Не було інструкцій для комерційних банків. не існувало навіть правління нацбанку. Управління банківського нагляду було створено щойно у квітні 1992-го. І свою діяльність воно почало з розробки нормативної бази.

Приватбанк, зареєстрований 19 березня 1992 року, з перших днів діяв за принципом "Що не заборонено — те дозволено". А якщо раптом заборонено, то скільки банк втратить, порушивши заборону, і скільки втратить, лишаючись законослухняним? Можливо, вигідніше порушити заборону й заплатити штраф, якщо його звинуватять у порушеннях, залишивши конкурентів позаду.

 

[ГлавБухАрик]

4a. ПриватБанк

390, 2100, 10256 відсотків річних — з такою швидкістю зростав рівень цін у рік розпаду Радянського Союзу й наступні два роки. Тобто ціни в магазинах виросли спершу в чотири рази за підсумками 1991 року, потім у двадцять один, а далі й у сто два рази.

Національний банк кредитував державний бюджет, покриваючи "грошима з повітря" витрати скарбниці, та це лише погіршувало ситуацію. Уряд регулярно підвищував номінальні зарплати й пенсії, проте цінники в крамницях змінювалися ще швидше. Заміна радянських рублів на українські купоно-карбованці в 1992 році додала плутанини.

Спойлер: Ще багато літер

Економічні зв’язки між колишніми радянськими республіками руйнувалися: заводи простоювали через відсутність сировини й ринків збуту, з’являлися проблеми з розрахунками між новими державами після запровадження власних валют.

Планова економіка вже не працювала, ринкова — ще не працювала, а всі великі підприємства залишалися державними. Приватники займалися кустарним виробництвом, сільським господарством і торгівлею. Ще нещодавно вести бізнес можна було лише підпільно.

Офіційна пропаганда засуджувала "ділків" і "спекулянтів"; за "домашнє кустарне виробництво" можна було отримати п’ять років із конфіскацією. Арешти й навіть розстріли "розкрадачів соціалістичної власності" були реальністю, хоча в умовах вільного ринку ці розкрадачі могли б стати чесними бізнесменами, закупаючи товар оптом на легальних біржах.

У 1984 році розстріляли директора московського гастроному "Єлисєєвський" Юрія Соколова, в 1987-го — директора Дзержинської плодоовочевої бази Мхітара Амбарцумяна.

Та це була агонія системи. Радянська влада необоротно втрачала контроль над економікою, намагалася підігнати законодавчу базу під реальність. У 1986—1989 роках з’явилася ціла низка послаблень для підприємців.

Один за одним з’являлися закони "Про індивідуальну трудову діяльність", "Про створення кооперативів з виробництва товарів народного споживання", "Про кооперацію в СРСР". Держпідприємства переходили на госпрозрахунок.

Уперше за сімдесят років радянського експерименту приватні компанії змогли займатися будь-якими законними видами діяльності, отримали право торгувати на зовнішніх ринках, формувати власні валютні фонди.

Зарплатню на держпідприємствах — а інших майже не було — затримували. Аби вижити, українці масово ішли в приватний бізнес: стояли за прилавком, "човниками" возили товар із-за кордону, вирощували овочі й фрукти на продаж.

У державний крамницях полиці порожніли з кінця 80-х, зате на вулицях життя кипіло. Торговельний бум перетворив стадіони, зупинки громадського транспорту й підземні переходи в ринки із завалами спортивного одягу "Рута" (підробкою під всесвітньо відомий бренд Puma) й Abibas (підробкою під Adidas).

Одні люди ставали підприємцями від безвиході й за першої ж нагоди поверталися до буденного життя найманого працівника. Інші ж виявилися природженими комерсантами й пізніше збудували свої бізнес-імперії. Ось як це виглядало в особах на прикладі власників ПриватБанку.

Ігор Коломойський у 1980—1985 роках навчався на інженера в Дніпропетровському металургійному інституті, потрапив за розподілом у проектну організацію. Уже студентом почав підпрацьовувати — продавав послуги мережі "Облфото" селянам області.

Фотографи цієї організації за три — п’ять рублів перетворювали маленькі фотокартки селян на великі кольорові портрети, а студент-"продажник" отримував 1 рубль з кожного замовлення.

У 1989-му Коломойський почав возити з Москви до Дніпропетровська оргтехніку. Комп’ютери, факси й телефони тоді були рідкістю й коштували великих грошей. Пізніше в одному з інтерв’ю він зізнавався, що "тоді неможливо було іти іншим шляхом… Заняття бізнесом — це, в принципі, вимушене рішення, щоб прогодувати себе й свою родину".

Друзі називали Коломойського Бенею. Одні кажуть, що пишна чуприна робила його схожим на лева з радянського фільму "Каникулы Бонифация", тобто на Беню. Інші згадують про пісню в жанрі шансон "Дядя Беня — маклер", ліричний герой якої "всегда устроит ваш гешефт".

Геннадій Боголюбов у 1984 році закінчив Дніпропетровський інженерно-будівельний інститут, за розподілом потрапив у будівельний трест "Дніпровськпромбуд" де пропрацював до 1988-го. Звільнився, щойно вийшов Закон "Про кооперацію", — вирішив заробляти приватним способом. Геннадій і його дружина Олена торгували одягом на ринку.

За однією версією, Геннадій мотався в Куйбишев (Самару) по джинси й спортивні костюми. За іншою — Олена шила вдома дитячий одяг, яку Геннадій потім продавав. У будь-якому разі, торгівля одягом великих грошей не приносила. Інша річ — торгівля комп’ютерами.

У 1989 році Геннадій Боголюбов улаштувався в компанію "Фіаніт" — дніпропетровська філія московського "Новінтеху". "Новінтех", у свою чергу, був спільним радянсько-американсько-фінсько-болгарським підприємством, імпортував до Союзу комп’ютери й мав пільги на податок на прибуток. У "Фіаніті" Боголюбов заробив перші помітні гроші.

Більш юний Олексій Мартинов потрапив у "Фіаніт" після випуску з Дніпропетровського держуніверситету в 1989 році, де відучився на інженера-електрика систем автоматичного керування.

"Працював там півтора року. Ми створювали найрізноманітніші системи автоматичного керування. намагалися займатися розумними речами. У нас було біля двадцяти п’яти програмістів. Але основний заробіток ми мали на покупці й продажу техніки", — говорив Мартинов.

Леонід Милославський — найстарший і найбільш впливовий із цієї четвірки, психолог за освітою й зубний технік за родом діяльності, син великого радянського підпільного підприємця Аркадія Милославського. Батько Леоніда розподіляв державний автотранспорт по виробниках овочів і фруктів для поставок по всьому СРСР. Тіньову диспетчерську називали безневинним словом "морковка".

Сам Леонід займався виготовленням зубних протезів, а значить, мав справу із золотом, що в СРСР також було справою караною. А в кінці 80-х став одним із перших радянських легальних бізнесменів, співзасновником "Фіаніту", де згодом працювали Боголюбов з Мартиновим.
Знайомі описують Леоніда Милославського як інтелігента з блискучою освітою, який вільно володіє англійською мовою, з бездоганними манерами й широкими діловими зв’язками по всьому Союзу й навіть за кордоном — у Великій Британії й Австрії. Милославський завжди виглядав убраним як на весілля, був ввічливим, умів будувати комунікації дуже високого рівня — справжній дипломат і джентльмен.

У 1990 році Олексій Мартинов і Геннадій Боголюбов за завданням "Фіаніту" відправилися в Сінгапур на закупівлю техніки. Там вони побували на курортному острові Сентоза. пальми, м’який піщаний пляж, екзотичні фрукти, бездіяльні туристи, яскраві атракціони — усе це сильно контрастувало з похмурим індустріальним Дніпропетровськом.

Там, у Сінгапурі, Боголюбов і Мартинов визначилися з назвою для своєї майбутньої компанії — "Сентоза". Згодом до них приєднався Ігор Коломойський, приятель Геннадія Боголюбова.

Справа пішла. Не завадили ані танки на вулицях Москви в серпні 91-го, ані проголошення Україною незалежності. Навпаки, "Сентоза" розвивалася й ставала все більшою. У 1991-му в компанію прийшов Леонід Милославський, який залишив "Фіаніт" через розбіжності з іншими засновниками.

Цей бізнес-квартет знав, як заробити на споживацькому голоді. "Сентоза" спершу, як і "Фіаніт", імпортувала комп’ютери й оргтехніку. Однак із часом почала ввозити все, на що був попит: капці-"в’єтнамки", жіночу спідню білизна, китайські магнітоли, телефони, кросівки, спортивні костюми… начебто через пов’язані зі "Сентозою" компанії навіть проходили партії "одноразових" туфель для покійників, які відтак продавали як звичайну взуття.

Паралельно додався бартер та експортні поставки. Після розпаду Союзу українські заводи не знали, де добути матеріали й сировину, як і кому збувати свою продукцію. Раніше координацією між підприємствами займався Держплан, але тепер жодного Держплану не було — його роль взяли на себе ініціативні молоді люди, які створювали складні братерні ланцюжки.
Наприклад, вони приходили до директора заводу й обіцяли полагодити проблему з вугіллям або газом, а в замін просили арматуру. Вони знали, як домовитися з чиновниками, кому можна збути метал за кордоном.

До 1992 року Милославський, Мартинов, Коломойський і Боголюбов уже були бувалими комерсантами, які уклали сотні угод, і дуже заможними людьми. Не дивно, що Сергій Тігіпко звернув увагу на "Сентозу", коли замислив організувати банк.

Першим, із ким поговорив Тігіпко, був Леонід Милославський. Він став курувати роботу банку з боку акціонерів, очолював спостережну раду ПриватБанку в 1992 році.

"Приватна історія" ©Андрій Яніцкий, Грехем Стек
Переклав Ігор Бігун

 

[ГлавБухАрик]

4b. ПриватБанк

Як вдалося переконати Коломойського? Тігіпко запевнив його, що віддасть гроші, вкладені у банк засновниками, у вигляді кредитів їхнім компаніям.

ПриватБанк було зареєстровано у березні 1992 року. Назву вигадав Тігіпко, який незадовго до цього почув за кордоном словосполучення «private bank», розповідає колишня прес-секретар банку Наталія Нападовська.

Тігіпко став головою правління, Милославський очолив наглядову раду. Інші співзасновники у справи банку не втручалися. Боголюбов дізнався, де знаходиться ПриватБанк, лише 1993-го.

Спойлер: Ще багато літер

Офіс банку розміщувався у приміщеннях Дніпропетровського механіко-металургійного технікуму. До підйому комсомольськими сходами Тігіпко працював там заступником директора з навчально-виховної роботи. Основу команди склали соратники Тігіпка з комсомолу та партії, а також інженери та програмісти великих заводів. Перш ніж влаштуватися в ПриватБанк програмістом, Юрій Смирнов працював провідним конструктором на «Південмаші». "На заводі платили $18, у банку стажеру - $50", - згадує Смирнов.
Перші три роки основним бізнесом ПриватБанку було обслуговування безготівкових платежів. Щоб працювати швидше і краще за конкурентів, Тігіпко купив дорогу британську комп'ютерну систему Equation, що справлялася з великим потоком клієнтських заявок. На відміну від неповоротких держбанків, ПриватБанк охоче працював із приватними підприємцями.
1994 року для спрощення розрахунків з Росією Тігіпко відкрив дочірній Москомприватбанк. ПриватБанк став великим гравцем на валютному ринку: експортно-імпортні операції його власників, що переключилися з торгівлі ширвжитком на нафту і метали, стрімко набирали обертів. «…За рахунок обсягів, за рахунок зростання ми встигали обганяти час та обганяли його, – розповідав пізніше Тігіпко в одному з інтерв'ю. – Шістсот відсотків річних за «нічні» гроші платилися реально». Захмарні ставки за кредитами овернайт надавали перевагу
банкам, які мали багато вільних грошей. ПриватБанк – завдяки бізнесу його акціонерів – їх мав багато.

Задоволені розвитком бізнесу власники ПриватБанку в 1995 вирішили взяти Тігіпка в партнери. Банкір отримав 16,6%. Рештою акцій у рівних частках володіли Коломойський, Боголюбов, Мартинов, Милославський та водій губернатора Дніпропетровської області Павла Лазаренка. Як стверджували згодом свідки на американському процесі проти Лазаренка, той не міг байдуже дивитись на успіхи чужого бізнесу та вимагав свою частку.

1995-го ПриватБанк отримав ліцензію №1 на залучення приватизаційних сертифікатів населення і став одним із перших приватних реєстраторів цінних паперів в Україні. Це багато в чому визначило майбутнє бізнес-групи «Приват»: величезні реєстри акціонерів, які вів банк, значно спростили процес скуповування паперів та подальшої приватизації.

Як і інші приватні банки, до кінця 90-х роздрібним бізнесом ПриватБанк практично не займався. Але активно будував мережу філій. «Було розуміння, що при стрімкому зростанні цін треба «в'якоритися» в нерухомість, – зазначав Тігіпко у тому ж інтерв'ю. – Ми купували приміщення для філій, вкладали гроші у ремонти, і ці кошти не з'їдали інфляцію». За перші п'ять років роботи Приватбанк відкрив 188 відділень.

ПриватБанк був серед перших семи українських банків, які почали працювати з платіжною системою VISА в 1996 році. За словами колишнього співробітника банку, Тігіпко надихнувся ідеєю випуску пластикових карток, з'їздивши до Москви. Реалізувати її виявилося непросто. «Щоб створити попит на карти, потрібні були банкомати та платіжні термінали у магазинах; а щоб ставити банкомати та POS-термінали, необхідно було видати людям картки», – згадує заступник голови правління ПриватБанку Олег Гороховський, який займався просуванням терміналів.

Однією з найочевидніших мішеней стали перші супермаркети. Переконати ритейлерів скористатися пристроями для розрахунку картками було непросто – насамперед тому, що
більшість покупців ніяких карток був. Горохівський та його колеги вигадали такий прийом: просили у м'ясному відділі нарізати ковбасу, а на касі вимагали прийняти безготівковий платіж. Магазинам не було куди подіти нарізаний продукт, а їх власникам доводилося задуматися над встановленням POS-терміналів.

Коли Тігіпко 1997-го йшов до уряду Лазаренка, ПриватБанк був одним із найдинамічніших і найпрогресивніших банків України. Через кілька років Тігіпко отримав за свою частку в ньому гроші і кілька великих компаній, включаючи столичний банк Київ-Приват.

Наступником Тігіпка став перший заступник голови правління Олександр Дубілет, який до цього відповідав за валютні операції на міжбанківському ринку. За плечима Дубілет не мав комсомольської кар'єри. Він закінчив Дніпропетровський металургійний інститут за спеціальністю «Економіка підприємства». Після інституту працював майстром на Нижньодніпровському трубопрокатному заводі. "З Тігіпка ми були знайомі до ПриватБанку: заснували невелике підприємство, але воно не працювало", - пояснює Дубілет, який став одним із перших співробітників банку.

Тоді ж змінився і голова наглядової ради. Милославський помер, його місце посів Боголюбов.

Дякую, Білле​

Заступник голови ПриватБанку Олександр Витязь за освітою математик. Кар'єру в банку розпочав із донецької філії. Звернув на себе увагу, запропонувавши впровадити програму дистанційного обслуговування корпоративних клієнтів – в інших українських банках нічого схожого не було. Впровадили. Потім Витязь створив перший в Україні SMS-банкінг. Після чого Дубілет перевів тямущого співробітника на роботу до головного офісу.

Любитель читання Дубілет активно впроваджував ідеї, почерпнуті з бізнес-літератури. За словами кількох колишніх і нинішніх співробітників, переворот у свідомості Дубілета стався на початку 2000-х, коли він прочитав книгу Білла Гейтса «Бізнес зі швидкістю думки».

"Заміна паперових процесів електронними дозволяє інтелектуальним працівникам займатися плідною роботою", - писав Гейтс. Українські банки грузли у потоці паперів – Дубілет розпорядився запровадити електронний документообіг.

Переворот у свідомості Дубілета стався на початку 2000-х, коли він прочитав книгу Білла Гейтса «Бізнес зі швидкістю думки»

«Більшість угод… буде здійснюватися у вигляді електронних транзакцій, які виконуються безпосередньо їхніми учасниками, – переказував Гейтс свою розмову з кількома німецькими банкірами наприкінці 1990-х. – Посередники мають або перейти до надання додаткових послуг, які мають цінність для контрагентів, або просто зникнути». 2001 року Витязь запустив інтернет-банкінг Приват24, а 2002-го очолив підрозділ «Центр електронного бізнесу». Місія ЦЕБ – «забезпечити банку технологічну перевагу». Інші фінустанови про інтернет-банкінг тоді ще навіть не думали.

Дубілет заохочував ініціативу. Наприкінці 1998 року Смирнов, який очолював тоді розрахунковий центр ПриватБанку та спрямування безготівкових платежів, виступив на нараді з різкою критикою Школи банківського менеджменту, яка проводила тренінги та оцінювала рівень кваліфікації співробітників ПриватБанку. «Дубілет запропонував мені написати концепцію роботи з персоналом», – розповідає Смирнов. Отримавши проект, Дубілет не став у нього навіть заглядати, а доручив Смирнову розпочати реалізацію написаного. "Якщо написав - значить, тобі цікава ця тема", - пояснив своє рішення Дубілет.

«Дубілет чистої води математик, – каже колишній менеджер ПриватБанку. – Він чудово рахує гроші, але легко йде на експерименти: один із ста точно вистрілить».

Наприкінці 2002 року ПриватБанк був другим після Аваля банком у країні та з найбільшим портфелем корпоративних кредитів, значну частину яких було видано компаніям Коломойського, Боголюбова та їх численних бізнес-партнерів. Аваль випереджав конкурента за величиною активів лише з допомогою великих вкладень у цінних паперів, заробляючи у своїй значно менший прибуток. «Ми відчували гостру конкуренцію з боку ПриватБанку», – зазначає колишній співвласник та голова правління Аваля Олександр Деркач.

Де ПриватБанк брав гроші на кредитування? За даними НБУ, 40% пасивів припадало на депозити компаній, ще 40% – на депозити населення. Це був другий після Ощадбанку депозитний банк України.

Масовим кредитуванням громадян ПриватБанк зайнявся 2003 року. «Керівників банку осяяло, що кредитка – дуже простий продукт із мінімальними витратами порівняно з класичним кредитуванням, – згадує колишній топ-менеджер банку. – На розгортання бізнесу кредитних карток нам дали всього пару місяців: боялися, що ринок займе інший великий гравець».

Просувати кредитки було значно простіше, ніж колись дебетові картки. Мережа ПриватБанку розрослася до 1400 відділень та 900 банкоматів. Дубілету цього було мало, і з його ініціативи в банку кардинально змінилася система просування продуктів і продажів: у середині 2000-х заробіток усіх без винятку співробітників нижчої ланки прив'язали до кількості та вартості проданих послуг ПриватБанку.

Не всі керівники були у захваті від цього нововведення. Найбільше протестували начальники бек-офісів (маркетингу, бухгалтерії, IT, юридичної служби), чиї співробітники практично не контактували з клієнтами. Тоді Дубілет регулярно влаштовував тренінги з продажу для топ-менеджерів. Після лекції запрошеного тренера та тесту на знання послуг вся команда, включаючи Дубілета, вирушала до торгових центрів продавати продукти ПриватБанку. «У нас така лютість з'явилася у погляді, – розповідає виходець із ПриватБанку, який працював у бек-офісі. – Ми могли продати будь-кому».

2005-го чистий прибуток ПриватБанку зріс майже втричі – до 475,6 млн гривень. Жоден інший український банк того року і близько стільки не заробив. Для Дубілета це стало підтвердженням правильності курсу.

З 2007-го прибуток ПриватБанку не опускався нижче мільярда гривень – навіть у 2009-му, коли інші банки мріяли про те, щоб показати хоч якийсь плюс. 36% прибутку, заробленого банківською системою у січні–вересні 2012 року, припадає на ПриватБанк. У чому секрет такої стабільності?

Головне, що виділяє ПриватБанк із загальної низки – агресивна система продажу. Дубілет стверджує, що його співробітники заробляють на 15% вище за ринок. У більшості випадків це справді так: винагороди всіх без винятку фахівців щонайменше наполовину складаються з бонусів за продажі. Кожна спеціальність має свій норматив продажу, за невиконання якого штрафують. Найгірших продавців – навіть якщо вони чудові програмісти, фінансисти чи юристи – звільняють. «ПриватБанк компанія, що дуже вимотує, багато хто не витримує її темпу, – ділиться співробітник однієї з київських філій, який просив не називати його імені. – Але якщо працювати, можна добре заробляти». Він навчається на третьому курсі одного з київських вишів, а у банку отримує 7000–8000 гривень на місяць. В інших банках, на його думку, він міг би розраховувати максимум на 6000. Далеко не всі співробітники справді продають велику кількість послуг: іноді успішні продавці записують частину свого результату на інших, щоб талановитого та потрібного для банку фахівця не вигнали з роботи.

Як юристу чи піарнику продавати кредитки? «Немає необхідності ходити по компаніях чи квартирах, – запевняє Витязь. – Достатньо допомогти знайомому, другу чи родичу обрати необхідний фінансовий сервіс». Є й дотепніші методи. Кілька років тому банк прославився тим, що став оформлювати зарплатні картки лише разом із кредитками та накопичувальними картками: без активації кредитки зарплатна картка не працювала. "Ми ніколи не нав'язували кредитні картки, клієнти можуть не брати кредитку", - відхрещується Гороховський. Колишній співробітник головного офісу ПриватБанку пояснює, що сталося: співробітники однієї з київських філій сприйняли розпорядження активніше продавати кредитки буквально та вирішили не видавати зарплатні картки без кредитних. Їх приклад наслідували інші відділення та філії. Після того як про це написав «Комерсант», керівництво поспішило покласти край перегинам. Нові клієнти, як і раніше, отримують зарплатну картку разом із кредиткою, але тепер її можна не активувати.

Щоб добре продавати, співробітники повинні знати послуги банку назубок. Усі «приватівці», включаючи Дубілета, зобов'язані протягом місяця скористатися заздалегідь певною кількістю сервісів банку: вони оплачують комунальні рахунки через Приват24, використовують банкомати та кредитки. Крім того, співробітники регулярно здають тести на знання банківських послуг, умови тих чи інших сервісів і навіть зміст бізнес-книг, які є обов'язковими до прочитання. Не склав тест – не дають відпустку.

Близько 700 працівників щомісяця подають від 3000 до 5000 судових позовів проти несумлінних позичальників.
ПриватБанк не можна назвати дуже ефективним (за співвідношенням витрат і доходів він не належить до лідерів), проте рахувати гроші в ньому вміють. Можливо, Білл Гейтс справді перевернув свідомість керівників ПриватБанку, але користуватися програмними продуктами Microsoft вони категорично відмовляються, працюючи на безкоштовній операційній системі Linux. «Microsoft – це дорого, – пояснює Витязь. – Нам потрібне відкрите ПЗ та хмарні сервіси, бажано безкоштовно». За словами управлінця середньої ланки, яка пропрацювала в одній з філій банку 11 років, був час, коли співробітникам інкасації банк продавав обмундирування (каску, бронежилет) у кредит, а на витрату бензину встановлював мізерний ліміт.

Прибутковість банку залежить від якості кредитного портфеля та політики формування резервів. У ПриватБанку рівень резервування нижчий, ніж у великих банках із іноземним капіталом. Цьому можуть бути два пояснення. Банк або веде більш ризиковану політику щодо поганих кредитів, або стягує їх краще за інших. Конкуренти віддають належне юридичній службі банку: близько 700 працівників щомісяця подають від 3000 до 5000 судових позовів проти несумлінних позичальників. "ПриватБанк завжди славився тим, що йому не можна не повернути кредит", - констатує голова правління банку Надра Дмитро Зінков.

ПриватБанк має і кілька інших фішок. У кабінеті сина Дубілета Дмитра, який відповідає у ПриватБанку за маркетинг та рекламу, висить яскраво-червоний плакат у дусі радянських гасел – «Спрощення та централізація!». "Ми прагнемо стати простіше: прозора структура управління, прості зрозумілі сервіси", - пояснює Дмитро. Інший важливий термін із лексикону «приватівців» – «сплощення»: між головою правління та співробітником нижчої ланки має бути не більше двох менеджерів. Дубілету безпосередньо у банку підпорядковуються близько 100 осіб – заступники, керівники напрямів та директори 28 філій.

Більшість нарад у ПриватБанку проводяться у Skype. Якщо для інших банків відеоконференції не новинка, то продуктами Google мало хто користується з міркувань безпеки. "Ми підписали корпоративний контракт з Google, заплатили за додаткові
інструменти безпеки", - розповідає заступник голови правління ПриватБанку Микита Волков, який відповідає за IT.

У ПриватБанку працює 35 тисяч осіб. Skype, Google, проектний менеджмент та горизонтальна система управління – інструменти боротьби з бюрократією та неповороткістю. Втім, загальна кількість працівників то збільшується, то зменшується. «За рахунок гнучкості у прийнятті рішень ми легко згортаємо неприбуткові напрямки та розгортаємо вигідні», – каже заступник голови ПриватБанку Володимир Яценко, який відповідає за роботу з корпоративними клієнтами.

Так це чи ні, інші банкіри судити не беруться: банк надто закритий і не котирується як кузня керівних кадрів. Більшість топ-менеджерів працюють у ПриватБанку понад 10 років. «Великі банки практично ніколи не розглядають кандидатів із ПриватБанку, – стверджує партнер компанії Talent Advisors Олексій Комліченко, котрий займається підбором управлінців для фінансових організацій. – За стандартами корпоративного управління ПриватБанк залишився у минулому столітті».

Все – у мережу​

Мета ПриватБанку – стати основним провайдером фінансових послуг через Інтернет, що охоплює все населення України. Центр електронного бізнесу, де під керівництвом Витязя працює 80 IT-фахівців, регулярно виводить на ринок найпередовіші технологічні розробки. З недавніх новинок – зняття грошей у банкоматі та оплата товару за допомогою QR-коду, голосове управління Приват24 через смартфон, мобільний платіжний термінал для смартфонів та комп'ютерів. Свіжа стратегія ПриватБанку передбачає, що до 2016 року через каси має відбуватися лише 30% усіх операцій. Решта – через термінали самообслуговування та інтернет-банкінг. Це дозволить звести до розумного мінімуму витрати на обслуговування рахунків.

Нова ідея Дубілета – перетворити своїх топ-менеджерів на айтішників. Двадцять вищих керівників ПриватБанку вже займаються однією або кількома мобільними додатками. Колишній заступник голови правління банку Улдіс Упенієкс відповідав за створення мобільного додатка PrivatHelp, за допомогою якого клієнт може повідомити банку про непрацюючі сервіси. Щоб ставити адекватні завдання розробникам, Упенієкс довелося вивчити мови програмування.

Влітку 2012 топ-менеджери ПриватБанку складали внутрішні тести на знання мови структурованих запитів SQL, необхідного для всіх користувачів великих баз даних. На кінець січня 2013 року було заплановано нараду, на якій боси ПриватБанку мали обговорювати книгу «Ключові цифри» Димитрі Маекса – про те, як за допомогою статистичного аналізу виявити найвигідніших клієнтів та заробити на них. «За рівнем розвитку технологій ПриватБанк попереду не лише українських, а й багатьох європейських банків», – каже Упенієкс. "З точки зору IT ПриватБанк дуже просунута організація", - підтверджує менеджер з продажу великої софтверної компанії SAS Institute Олексій Кононенко. Іноді захоплення
інформаційними технологіями сягає смішного. На дверях одного з туалетів у головному офісі ПриватБанку висить табличка: «У туалеті брудно, чи не працює сантехніка чи відсутні засоби гігієни? Допоможіть це виправити! Надішліть SMS на номер 7600 з кодом, що означає несправність». Далі – список шестицифрових чисел, що позначають відповідну проблему.

Технологічна просунутість у поєднанні з агресивним зростанням має і зворотний бік. Клієнти регулярно скаржаться на непрацюючі сервіси, плутанину з платежами, незрозуміле списання грошей з рахунків тощо. Актуальна тема на банківських форумах – хамство співробітників відділень. "Технічні збої - це наслідки вибухового зростання", - пояснює Волков. За його даними, у 2012 році кількість транзакцій, що їх обробляє процесинговий центр ПриватБанку, зросла вдвічі – до 5 млн на добу. Перед Новим роком кількість транзакцій сягала 11 млн на добу. Для порівняння: Український процесинговий центр, що обслуговує 64 банки, серед яких Райффайзен Банк Аваль, ОТП Банк та Дельта Банк, щодня обслуговує 2,5 млн. транзакцій.

Як за неважливому сервісі банку вдається постійно збільшувати клієнтську базу? По-перше, рівень незадоволеності клієнтів ПриватБанком не варто перебільшувати. За даними дослідницької компанії GfK, індекс задоволеності роздрібних клієнтів ПриватБанку за підсумками дев'яти місяців 2012 року дорівнював 4,25. Для порівняння: аналогічний показник Райффайзена – 4,57, а УкрСиббанку – 4,22. По-друге, ПриватБанку часто немає альтернативи – ні за розміром мережі банкоматів та відділень, ні щодо кількості послуг (насамперед це стосується інтернет-банкінгу Приват24). «Кілька років ми співпрацювали з ПриватБанком, але відмовилися від його послуг, тому що їхня низька якість не давала можливості працювати в принципі», – розповідає власник ресурсу з продажу квитків Tickets.ua Сергій Кравець. Нещодавно він вирішив повернутися на обслуговування до банку, оскільки це найбільший у країні еквайр, і зі своїми картками він працює швидше та дешевше, ніж із чужими. «Послуги ПриватБанку розраховані на масового, переважно невибагливого клієнта, – розмірковує Зінков. – Не обов'язково ліпити щось гарне, щоб бути прибутковим».

©Forbes.ua 2013р.

 

[ПотапаПапа]

390, 2100, 10256 відсотків річних — з такою швидкістю зростав рівень цін у рік розпаду Радянського Союзу й наступні два роки. Тобто ціни в магазинах виросли спершу в чотири рази за підсумками 1991 року, потім у двадцять один, а далі й у сто два рази.

Тема как раз в тему. Я именно тогда начинал. Первый ларёк открыл, и ценники рисовали каждое утро новые. По итогу подзатрахались их менять и повесили цены внутрь ларька. В долларах. А людям отвечали тупо после умножения на куркуляторе утреннего курса доллара на цену с ценника.
Часто было так что брал утром товар на рынке под релашку, развозил по точкам, сливал его, на следующее утро привозил бабенский на базар оптовику и... денег не хватало чтобы рассчитаться за вчерашнюю затарку. Ну так как мне то он отгружал по баксу, а я продавал на пуконы-гривны (уже хз шо там было, забыл. Но возил наличку в ящике из под артёмовского).
Тогда научился работать по принципу: "надо успеватать зарабатывать быстрее чем у тебя 3.14здят". хорошо понял что такое инфляция. Что такое твёрдая валюта и что такое гавно на палке мягкая валюта. Понял что держать в товаре идея хорошая, но не всегда.
А про приват банк - ну да, именно тогда когда они начали их выдавать и подсел на него. Какой то торговый (по кетчупу какому то) торжественно вручил мне кредитку зелёную, на которую он мне потом наваливал откаты и ретробонусы...

 

[protoss]

ПотапаПапа, Досі дивують люди які ведуть бізнес в гривні без прив'язки до курсу валюти.
А також операції з нерухомістю чи транспортом.

 

[ПотапаПапа]

бізнес в гривні без прив'язки до курсу валюти.

Дело было так. После очередной ревизии на своих магазинах я подбил "итого" и вышло там шото в районе 20к баксов по тогдашнему курсу. Ну я хз сколько там было, что то может 1.8 или 2. И вот наступает момент и курс становится что то около 4 или пять, не помню уже. А цены в магазинах стоят на месте! Это уже были времена не гиперинфляции, а вроде как норм уже. И чо? было товару на 20к баксов, БАЦ, и стало товару уже на 10к баксов... Сижу такой и думаю: "Чё за бред?... Нахера оно вот это вот всё мне надо???? Ну если бы я не шевелился, не носился как дурной за товаром, не торговал, пёк хлеб, возил пиво и сиги и так далее, а ПРОСТО ДЕРЖАЛ БАКС на кармане - и было бы у меня бабла по итогу БОЛЬШЕ.
Вот тогда то и наступил переломный момент у меня, когда я решил стать свинорылом. Зарегался на фин форуме, начал изучать все эти темы, бабло вкладывать во всякое разное (например в золото, на котором я очень неслабо поднял бабла, я тут на рэде когда то давно рассказывал как повезло мне с ним). А потом в ходе разбирательства с очередной свинорыльной темой волей случая меня занесло СЮДА, на рэдфорум Вот ТАК у меня начиналось.