Як все починалося...

Реєстрація
01.01.24
Місто
Kyiv

1. Компанія «Воля-Кабель»​


Про кабельне телебачення в Україні (та й у всьому колишньому СРСР) заговорили вголос наприкінці 80-х, коли почали з'являтися перші кооперативи, які вирішили зайнятися цим видом діяльності. Втім, це не означає, що кабельного телебачення не було у СРСР раніше. Воно було, хоч і існувало в дещо іншій формі, та й називалося трохи інакше – системами колективного прийому телебачення. У принципі, навіть банальні колективні антени, що стояли в ті роки на дахах багатоквартирних будинків, можна було з певною натяжкою назвати першими радянськими системами кабельного телебачення. Адже, за великим рахунком, вони діяли за тим же принципом: дуже часто сигнал для всього будинку, який міг складатися з декількох під'їздів, приймався на один антенний комплект, що зазвичай включає конвертер, що перетворює сигнал дециметрового діапазону в метровий. А далі все «лунало» по квартирах за допомогою будинкових кабельних мереж.

Складніші кабельні системи з великою кількістю каналів діяли в готелях, свої внутрішні системи кабельного телебачення працювали в деяких вишах і на підприємствах – там, де це було необхідно для роботи.

Однак зараз не про них. Реальні перші кабельні мережі, що охоплюють цілі житлові квартали, в СРСР будувалися в так званих «мертвих зонах» – тих місцях, де прийом ефірного телебачення був вкрай утруднений, а то й взагалі неможливий. Наприклад, під схилом гори, що закриває точку прийому від телецентру, чи зоні сильних індустріальних перешкод.

Такі місця існували і в Києві, який, як відомо, вирізняється досить складним рельєфом. Однак оскільки в таких місцях також проживали радянські громадяни, які потребували перегляду програми «Час» щовечора , партія вирішила подбати і про них, щоб не залишати їх без останніх новин про дії цієї партії на шляху до комунізму. Тому в таких районах міста і почали розгортатися перші у Києві кабельні мережі, збудовані на базі системи «Горизонт-100». Згідно з рішенням Київради від 1985 року, таких систем у Києві було встановлено близько 70. Кожна з них обслуговувала приблизно шість тисяч домогосподарств (при проектній потужності, розрахованій на десять тисяч). Заради справедливості слід зазначити, що «Горизонт-100» міг передавати в кабельну мережу лише 5-6 каналів. Однак, якщо врахувати той факт, що в ефірі Києва в середині 80-х років було всього чотири телеканали, а всі проекти подальшого розвитку телебачення в столиці України передбачали збільшення їх числа максимум до п'яти (саме на стільки каналів спочатку розраховувалася вишка КРТПЦ), то пропускної спроможності даних мереж було цілком достатньо. Як бачимо – залишався навіть деякий резерв. І наприкінці 80-х, коли це стало можливо, цей резерв почав використовуватися тоді грибами після дощу кооперативами для трансляції додаткових програм.

До речі, ці кабельні мережі будувалися не тільки в зонах із утрудненим прийомом – в останні роки існування СРСР такі мережі стали з'являтися в новобудовах спальних районів Києва. Зрештою, від нових технологій нікуди не подітися і, мабуть, навіть керівництво СРСР у світлі перебудовних ідей мало якісь плани розвитку кабельного телебачення в країні. Згодом ці мережі, побудовані за рахунок держави, також досить швидко потрапили в приватні руки або просто були приватизовані.

Однак наприкінці 80-х років кабельне телебачення виникало й іншим шляхом – за допомогою відеомагнітофона, модулятора, підсилювача та великого бажання їхнього власника. Це вже сьогодні нікого не можна здивувати можливістю домашнього перегляду кіно. У багатьох будинках є DVD-програвачі, а хтось дивиться фільми просто на комп'ютері. У 80-ті роки DVD ще не було й близько, а власник звичайного касетного побутового відеомагнітофона, який сьогодні вже перейшов у розряд раритетів, був у наших краях чимось на зразок «ідола» і ставився за своїм соціальним статусом в один ряд із власником не менш дефіцитного автомобіля.

В Америці звичайний побутовий відеомагнітофон прийнято називати – Home Video, тобто – «домашнє відео». І цей термін описував його призначення та основне застосування - можливість дивитися відео в домашній обстановці, поодинці або в колі близьких. Існує навіть думка, що основною рушійною силою, яка змушувала американців купувати відеомагнітофони на зорі їхнього існування, було бажання дивитися фільми «для дорослих». А вже потім пішло-поїхало: ринок відеокасет насичувався найрізноманітнішою продукцією різних жанрів, а потім і побутові відеокамери з'явилися – стало можливо самому знімати пам'ятні події, а потім переглядати, щоб «освіжити пам'ять». Однак головним залишалося одне – відео, як і раніше, було домашнім.

Чи то річ у СРСР. Заповзятливі люди швидко збагнули, що володіючи таким дефіцитним ресурсом, як відеомагнітофон, можна з його допомогою непогано заробити. Спочатку з'явилися підпільні відеосалони, з якими боролися КДБ та ВБРСВ, а потім, щойно стало можливим, і легальні. Зарубіжна продукція мала шалений попит, відрахування правовласникам платити ніхто і не думав, прибутки власників відеомагнітофонів зростали, як на дріжджах.

А потім комусь із заповзятливих власників «домашнього відео» спала на думку нова ідея: адже за допомогою свого апарату можна заробляти, так би мовити, не відходячи від каси. Тобто – не виходячи з дому, використовуючи домову кабельну мережу від колективної антени, за рахунок своїх сусідів, у яких відеомагнітофона немає.

І незабаром у містах усього СРСР почали з'являтися такі малі телекомпанії, які мовили на один будинок, а то й на один під'їзд. З'явилися такі «кабельники» і у Києві. Сьогодні вже, мабуть, неможливо сказати, скільки в столиці України діяло таких приватних «студій», коли вони відчинялися і коли закривалися. Мовлення цих студій зводилося до показу одного-двох відеофільмів на день, заздалегідь обумовлений на загальних зборах час. Програма передач таких студій друкувалася на машинці, а частіше писалася від руки, тому що друкарські машинки були далеко не у всіх, а слово «принтер» взагалі мало хто знав у ті роки, і вивішувалась на дверях під'їзду. Зрозуміло, загальна якість такого «будинкового телебачення» залишала бажати кращого, але через брак іншого глядач знаходив у ньому альтернативу офіційному радянському ТБ.

За все це задоволення абоненти таких студій мали платити організатору якусь суму – як правило, 5-10 радянських рублів (на той час один кіносеанс у відеосалоні коштував 50 копійок). Але оскільки радянський народ звик до «шари», деяких змусити платити було досить складно. Тому почали застосовувати системи кодування ефіру. Втім, дані системи були дуже громіздкі та недосконалі. Часто траплялося так, що деякі телевізори приймали як би кодований сигнал без будь-якого дешифратора.

Тим часом у Києві почали з'являтися та розвиватися більш-менш повноцінні кабельні мережі, які будувалися одразу з розрахунком на покриття відносно великих територій та розповсюдження не 5-6, а значно більшої кількості телеканалів. Спочатку виникнення та розвиток таких мереж відбувалося досить хаотично. Дуже різні були й їхні витоки. Десь мережу будували натомість морально застарілих систем колективного прийому «Горизонт-100», а десь колишній «відеомагнітофонник-однопід'їздник» знаходив собі багатих і впливових покровителів, які допомагали йому вийти за межі власного будинку на нові кабельні горизонти та покрити свою мережу. Дуже часто до створення кабельних мереж були причетні колишні комсомольські структури, які у світлі краху комуністичних ідей і краху СРСР залишалися ніби не при справах, але при грошах і зв'язках. Подекуди побудовою кабельних мереж займалися структури, що виникли на базі колишніх відділів з обслуговування колективних антен при ЖЕКах. Власне, створення таких студій було схвалено на початку 90-х років тодішнім мером Києва Іваном Салієм, який позитивно оцінював появу в районах міста власних студій телебачення, журналісти яких інформували б телеглядачів про районні новини, ціни на ринках тощо. З цього приводу навіть було ухвалено відповідне рішення міськради, згідно з яким ці новостворені приватні компанії зобов'язалися забезпечувати обслуговування систем колективного прийому телебачення, тобто будинкових антен, а натомість отримувати право мовлення додаткових програм у цих мережах.

З розвитком таких мереж (нехай і в межах одного-двох мікрорайонів) почався неминучий захід сонця «домашніх телестудій», які вели мовлення на один будинок чи під'їзд, але якийсь час вони намагалися конкурувати, і тоді в одному будинку та в одному кабелі якийсь час могло бути присутнім дві-три додаткові програми – місцева, будинкова та районна. Але зрештою «домашні телестудії» зникали. Тим більше, що «глобальні» мережі дуже часто, заходячи в новий будинок, пропонували «шару» – можливість дивитися їхні програми безкоштовно протягом кількох місяців.

Втім, привчити до «шари» – легко, а відлучити – складно, і підключивши спочатку відразу всіх, надалі кабельна компанія була змушена боротися з тими, хто платити та відключатися не бажав. Така боротьба йшла зі змінним успіхом: замість перерізаних кабелів, що ведуть у квартири «телепіратів», простягалися нові, а часом щуплі очкарики-електронщики, прийшовши до дверей чергового «пірата», не встигали навіть розкрити свою валізку з інструментом, оскільки з дверей квартири вискакував здоров'яга і розмахуючи величезними кулачищами, за допомогою «якоїсь матері» пояснював співробітнику кабельної компанії, чому саме він має право не платити за послугу. Були й «просунуті пірати», які підходили до проблеми творчо: підключали кабель до щитка ввечері, а рано-вранці відключалися.

Дані кабельні мережі були дуже різношерстими - як за своїм технічним оснащенням, пропускною здатністю і параметрами, так і по наповненню. Де-не-де в таких мережах був присутній лише один телеканал – власний, а в інших мережах віщав десяток супутникових каналів, які ретранслювалися без жодних відрахувань за принципом «що зловили на тарілку – то й крутимо». На власних каналах кабельної мережі, як правило, кілька разів на тиждень виходила програма новин району, а решта ефірного часу заповнювалася фільмами, мультиками та відеомузикою. З технічного боку дані мережі будувалися, як правило, з мінімальними вкладеннями, задля досягнення прибутку і без будь-яких грандіозних планів подальшого розвитку.

Тільки деякі кабельні студії початку 90-х років підходили до технічного боку мовлення серйозно, відстежували світові тенденції та замислювалися про можливість впровадження передових технологій, які вже ставали звичною справою за кордоном. У ті роки у правобережній частині Києва найбільш серйозною кабельною компанією з далекоглядними планами в майбутнє був – «ЮТаР», керівництво якого вже тоді планувало використовувати кабельні мережі не лише для простої роздачі телесигналу, а й для інших цілей – телефонії, телеконференцій, інтернет-технологій. На лівому березі, у Харківському районі столиці, у середині 90-х років непогану мережу почав будувати Олег Степченко (надалі став директором каналу «O-TV»). Ця мережа вже була «заточена» під можливість створення її основі інтернет-мережі. Однак виявилося, що збудована вона раніше свого часу, Київ був ще не готовий до побудови кабельних мереж такого рівня, і Олег Степченко був змушений відмовитися від своїх грандіозних планів.

Паралельно з розвитком кабельних мереж у Києві антенне господарство міста, що дісталося йому від радянських часів, поступово занепадало. Відділи з обслуговування колективних антен, що були при ЖЕКах, були, по суті, ліквідовані або перепрофільовані в студії кабельного телебачення, які начебто зобов'язалися дбати про колективні антени на «своєї» території, але реально цим не займалися, оскільки були зацікавлені у розвитку своїх. Тому на прохання мешканців модернізувати антену на даху для прийому 7-го каналу, ICTV або «ЮТаРу» співробітники цих фірм зазвичай відповідали, що потрібно трохи потерпіти, скоро сучасні кабельні мережі дійдуть і до вашого будинку і у вас буде десяток цих «7-х каналів», а модернізувати антену зараз через рік - немає сенсу. І справді – після того, як кабельна мережа «заходила» в черговий будинок, колективна антена з його даху знімалася і вирушала на металобрухт, а кабельна мережа, що існувала в будинку, автоматично переходила у власність кабельної компанії. Ця ситуація багатьом не подобалася – деякі жителі міста стверджували, що їм не треба 15-20 каналів, їм достатньо було 4-5, тому вони просять повернути на дах колективну антену. Втім, кабельники на це завжди мали одну відповідь: повернути колективну антену на дах не можна, оскільки наявність двох кабелів в одному під'їзді створюватиме взаємні перешкоди.

Згодом, щоправда, кабельники запропонували можливий варіант вирішення проблеми для тих, кому достатньо було 4-5 телеканалів і хто не хотів платити за перегляд повного пакету. Таким киянам було запропоновано звертатися до технічного відділу свого кабельного оператора з проханням про встановлення на кабельному відводі, що веде до квартири, спеціальний фільтр, що пропускає лише мінімальний набір телеканалів – чотирьох «головних» або всіх ефірних. Відповідно, за такий набір каналів стягувалася мінімальна абонплата.

Право платити таку суму за кабельне ТБ отримали також власники старих радянських телевізорів, які не могли фізично приймати повний пакет телеканалів. Втім, тут уже виникли зловживання. Наприклад, приходив представник кабельного оператора в квартиру абонента, щоб засвідчити факт нездатності телевізора прийняти весь пакет програм і бачив дорогі імпортні меблі, кришталь, музичний центр, а на телевізійній тумбочці якийсь «Старт» випуску кінця 60-х років, який господарі спеціально для такої справи привезли з дачі або від бабусі. А свій рідний «Panasonic» на час приходу майстра сховали у комірчину. Траплялося, що такий «доісторичний апарат» передавався від сусідів до сусідів, друзів і знайомих як перехідний червоний прапор. Черговий любитель «шари» писав заяву на виклик представника кабельної компанії та позичав цей «музейний експонат», щоб показати, яка телевізійна давнина стоїть у його будинку. Зрозуміло, кабельники помічали каверзу, проте довести те, що господар квартири їм бреше, не могли і виписували експертний висновок, що надавав людині право платити за пільговим тарифом.

©Борис Скуратівський
літописець історії українського радіо
 
Останнє редагування:
Реєстрація
01.01.24
Місто
Kyiv

1a. Компанія «Воля-Кабель»

Подальші кілька років не були відзначені значним проривом у сфері кабельного телебачення столиці, навіть навпаки деякі телекомпанії були змушені залишити ринок, наприклад «ЮТаР», який переключився на ефірне мовлення. Інші телеканали продовжували розвиватися, потроху завойовуючи нові вулиці та будинки. Згодом наповнення пакетів дещо змінилося. Після відключення з ефіру російських каналів вони перекочували до кабельних мереж. ОРТ, РТР, НТВ – поява цих каналів у мережах сприяла більш лояльному відношенню до кабельників з боку пенсіонерів, частина яких ностальгувала за минулим, проте це негативно позначалося на рекламному ринку, а також не сприяло захисту національних інтересів країни в інформаційному просторі. До того ж входження російських каналів у кабельні мережі, зазвичай, супроводжувалося вилученням звідти західних каналів. Втім, зникнення в другій половині 90-х років з кабельних мереж таких каналів, як Eurosport, Animal Planet, MTV, було не в останню чергу викликане і претензіями з боку самих телеканалів, які вирішили, що настав час звернути увагу на факт піратської ретрансляції в центрі Європи. Утім, у київських кабельників відповідь на претензії знайшлася. Вони змогли переконати канали в тому, що не збиралися ретранслювати їх піратським шляхом, а лише налаштовували свої мережі та приймальну апаратуру і для цього використовували їхній сигнал, оскільки якість у нього чудова. Але спірні канали з мереж довелося все ж таки прибрати.

Російські канали в київських мережах, за великим рахунком, теж транслювалися часто-густо піратським шляхом. Однак Росія на це дивилася спокійніше – через свою зацікавленість у проникненні на український інформаційний ринок. Та й рекламодавець із України на ці канали йшов. Тому в даному випадку збитки перекривалися якоюсь вигодою і ГРТ, НТВ, РТР, ТВ-6 Москва, ТВ3, ТВ-Центр продовжували свою ходу кабельними мережами Києва. Щоправда, у результаті кабельникам довелося замінити оригінальні версії деяких із перерахованих каналів на міжнародні ліцензійно-очищені. Такі маніпуляції довелося виконати не стільки через бажання російської сторони, скільки на вимогу їхніх зарубіжних партнерів, які продавали тому ж ГРТ чи НТВ деякі програми та фільми з правом трансляції виключно на території Російської Федерації і були вкрай незадоволені тим фактом, що їх дивляться і в Україні.

Що ж до власних каналів кабельних мереж, їх розвиток йшло різними темпами залежно від конкретного району і конкретної мережі. Подекуди в ефірі, як і раніше, домінували зарубіжні відеофільми, а власне телевиробництво обмежувалося одним-двома випусками новин на тиждень і рекламними блоками. Інші ж випускали якісь авторські програми, а також окрім кіно і мультиків транслювали, нехай і не власні, але пізнавальні програми різної тематики, придбані у різних продакшн-студій.
Місцеві канали кабельних мереж іноді називалися на ім'я району, в якому вели мовлення: телеканал «Троєщина», телеканал «Оболонь», телеканал «Солом'янка». Інші використовували оригінальніші «бренди». Наприклад, на Відрадному в мережі ТРК «Екран-КТВ» діяв канал «Доба», у Шевченківському районі та на Сирці – канал «ВіКа», на Русанівці та Дарниці – «Марс», а на Харківському масиві – «Обрій».

Деякі мережі почали тісне співробітництво один з одним, проте можливість обміну програмами та уніфікації пакетів тривалий час була нереальною через те, що ці мережі знаходилися в різних кінцях міста. Втім, ця проблема актуальна була давно – з нею зіткнувся ще «ЮТаР», який для роздачі спільної програми на всі свої мережі намагався використовувати малопотужний передавач, встановлений на вежі АТ «РаТел». Однак цей варіант мав свої недоліки.

У результаті другої половини 90-х нарешті з'явилося оптимальне і недороге рішення – система МІТРІС. Нагадаємо, дана система розроблена в Києві і дозволяє поширювати наземним способом теле- та радіопрограми у «супутниковому» діапазоні за допомогою малопотужних передавачів. Таким чином, встановивши такий малопотужний передавач у місті на добрій точці (з погляду поширення радіохвиль), можна було «роздавати» єдиний пакет телепрограм для подальшої ретрансляції в окремих кабельних мережах різних районів міста.

Першою скористалася системою МІТРІС телерадіокомпанія «Інтер Відео Київ», яка встановила власний передавач. «Інтер Відео Київ» було створено при ЖЕКу на Райдужному масиві групою молодих електронників – колишніх співробітників заводу «Київприлад» на чолі з директором Вадимом Кондрашовим. Дана компанія підключала до своєї мережі спочатку будинки, потім вулиці і, нарешті, з появою МІТРІС в 1996 році, отримала можливість підключати цілі райони. 1997 року вона стала найбільшою кабельною мережею не лише в Києві чи Україні, а й, мабуть, у всьому колишньому СРСР. А власний канал цієї міжрайонної мережі – «ІВК» (який готувався у студії на Райдужному) – за своїм наповненням міг змагатися з низкою ефірних каналів. Втім, не забувала компанія про інтереси глядачів конкретних районів. Наприклад, на Оболоні до каналу «ІВК» місцева студія «врізала» програму районних новин.

Наприкінці 1997 року вирішили об'єднатися мережі, побудовані за участю компанії «Київтелемонтаж», а саме телекомпанія «Троєщина» з Ватутінського району, ТРК «Екран-КТВ» («Добба») з Жовтневого району, телекомпанія «Солом'янка» із Залізничного та низка інших менш відомих. Об'єднання цих мереж за допомогою системи МІТРІС (незалежної від тієї, яку використовувала «ІВК») в одну міжрайонну мережу відбулося у грудні 1997 року і перед Новим роком, 22 грудня, телеглядачі цих мереж побачили на екранах новий телеканал – «КТМ».
Перший логотип каналу «КТМ», по суті, був злегка урізаним логотипом АТ «Київтелемонтаж» – жовте коло, в яке на тлі трьох кабелів були вписані літери КТМ. Втім, назва каналу розшифровувалась інакше – а саме «Кабельне телебачення міста». Надалі канал «КТМ» неодноразово змінював свій логотип, чого, до речі, не скажеш про канал «ІВК», який проніс свій логотип без будь-яких кардинальних змін практично через всю свою історію.
Спочатку канал «КТМ» запустився зі студії на Троєщині, потім якийсь час віщав зі студії на Солом'янці і, нарешті, з 25 грудня 1998 року розпочав мовлення з нового апаратно-студійного комплексу на Печерську, в районі площі Лесі Українки, який одразу обладнався із розрахунку на загальноміський, а не районний. Таким чином, Печерський район став не просто черговим районом, підключеним до мережі КТМ, але і її серцем.

Фактично з моменту свого старту 1997 року телекомпанія «КТМ» почала видавати газету, яка так і називалася – «КТМ». Газета публікувала програму передач основних телеканалів, які вели мовлення в мережі, а також анонси програм і фільмів, що виходили на каналі «КТМ». Тобто по суті вона повторила досвід газети «П'ятниця», яка була виданням для глядачів «Мегаполу». Щоправда, на відміну від «П'ятниці», газета «КТМ» була безкоштовною і доставлялася до всіх поштових скриньок будинків, охоплених мережами АТ «Київтелемонтаж».

До речі, на початку другої половини 90-х кабельні оператори Києва з благословення Нацради уклали між собою щось на кшталт «конвенції дітей лейтенанта Шмідта» – тобто поділили місто на сфери впливу, в рамках яких кожен із операторів і мав розвивати свої мережі, не входячи на чужі території. Таким чином, АТ «Київтелемонтаж» (і його дочірні телекомпанії) отримали у своє розпорядження Старокиївський, Печерський, Жовтневий, Ленінградський, Ватутинський та Залізничний райони. Компанії «Інтер Відео Київ» дісталися Дніпровський, Мінський, Подільський, Московський та Харківський райони. Дарницький район опинився у сфері впливу оператора «Інформаційні технології» (телеканал «Марс-ТВ»), а у Шевченківському та Радянському діяв оператор «ВіКа-ТВ».

При цьому головними гравцями на кабельному ринку були «Інтер Відео Київ» та «Київтелемонтаж». Обидві компанії були досить стабільними у фінансовому плані і мали непогані позиції, а також колосальний досвід за спиною. При цьому «Інтер Відео Київ» був тісно пов'язаний із однією з будівельних компаній міста, що сприяло просуванню оператора до новобудов. «Київтелемонтаж» займався ж монтажними роботами у сфері телебачення багато років, і не лише у Києві.

Поділивши Київ на зони впливу, оператори почали шаленими темпами освоювати отримані території, оскільки у разі чого межі зон могли б бути й переглянуті, наприклад, якби хтось із операторів довів, що його конкурент не поспішає освоювати той чи інший район міста. Внаслідок поспіху постраждала якість. Прагнучи швидше розгорнути мережі, оператори часом економили на устаткуванні, прокладали дешевші кабелі, використовували, де можна, морально та фізично застарілі існуючі будинкові мережі. Згодом це створило низку проблем для їхнього подальшого розвитку. Але тоді, наприкінці 90-х, кабельники сподівалися спочатку захопити, а потім – переварити, тобто модернізувати. Втім, у результаті це «потім» розтяглося на довгі роки.

Таким чином, найбільше тоді пощастило мешканцям новобудов та деяких районів, де з тих чи інших причин кабельну мережу довелося будувати з нуля – без використання того, що залишилося від колективних антен чи колишніх дрібних кабельних компаній. На одному з таких сегментів у Печерському районі столиці у першій половині 1999 року оператор «КТМ» уперше в Києві офіційно запустив кабельний інтернет. Цей проект тоді здійснювався спільно з інтернет-провайдером «Глобал Юкрейн».
У творчому плані канал «КТМ» досяг приблизно того ж рівня, що й «ІВК» і міг конкурувати з деякими ефірними телеканалами. Тут виходили новини, в тому числі і від агентства «Експрес-Інформ», що вже згадувалося вище, різні авторські програми власного виробництва та виробництва інших студій і, зрозуміло, фільми. Загалом контент каналів «ІВК» і «КТМ» багато в чому перегукався в частині покупних програм. Але це й не дивно – адже дані канали на той час не перетиналися у спільних мережах.
Зазначимо, що у мережах «КТМ» та «ІВК» на той час ретранслювалися всі ефірні канали Києва, канали власного виробництва та низка супутникових телеканалів. З ними, щоправда, сталості був: деякі канали з'являлися, потім зненацька зникали і замінювалися іншими. Іноді супутникові канали «врізалися» на ті самі частоти, на яких вели мовлення київські канали – у вільний час денних та нічних технічних перерв. Наприклад, ще в «доКТМівський» період мережі оператора «Екран КТВ» канал «Гравіс» ділив загальну частоту з польським каналом «Polsat». Під час денної перерви у мовленні каналу УТ-3 (Інтер та КДТРК) на цю частоту врізалися програми каналу EuroNews. На каналі «Доба» вдень транслювався мультиплікаційний Cartoon Network, а вночі – фільмовий TNT.
Після створення спільної мережі КТМ мовлення каналів більш-менш упорядкувалося. Однак із мережі дуже швидко зникли останні з комерційних західних телеканалів, а їхнє місце посіли державні RAI UNO, TV5 Europe, DW (змінюючи один одного). Ці канали не вимагали грошей за ретрансляцію і просувалися на український телеринок культурними центрами Італії, Франції, Німеччини. Нетривалий час у мережі «КТМ» був також польський «RTL –7». Що ж до російських каналів, то наприкінці 90-х років у мережі «КТМ» були присутні РТР, НТВ Мир, ТВ Центр, ТНТ, ТВ-6 Москва та (періодично) ГРТ.

Восени 2001 року в кабельних мережах відбулася чергова перетряска каналів. Тепер почали зникати російські канали, а на їхнє місце прийшли закордонні – типу BBC, DW, а згодом – українські супутникові канали («Ентер», «Ентер-Фільм»).

Чехарда з телеканалами в кабельних мережах була викликана не в останню чергу технічною недосконалістю більшості районних мереж, що існували в рамках КТМ та ІВК. Як ми пам'ятаємо, у зв'язку з необхідністю швидкого розвитку та економією коштів, компанії часто використовували в якості «останньої милі» кабельну розводку, що вже існувала в будинках, що залишилася від колективних ефірних антен, які там були. А дані кабелю свого часу були заточені під роздачу каналів виключно метрового діапазону, а, відповідно, не дозволяли передавати у прийнятній якості дециметрові канали. Такі мережі почали називати вузькосмуговими – на відміну від сучасних широкосмугових мереж, що охоплювали телевізійні діапазони.

Ресурс вузькосмугових мереж був обмежений і дозволяв пропускати 18-19 частотних каналів. Власне, 12 частотних каналів метрового діапазону (з яких 2, 4 та 9 виключалися автоматично – у кабельних мережах їх використання було неможливо у зв'язку з тим, що у Києві на цих частотах працювали потужні ефірні передавачі), а також із десяток каналів діапазонів «СК», розташованих між ефірними діапазонами. Як правило, використовувалися ділянки СК-1 – СК-8, розташовані між частотами 110 і 174 МГц, тобто – трохи нижче за третій метровий діапазон, а також канали СК-11 і СК-12, розташовані вище 12-метрового каналу. Вище СК-12 підніматися було вже небезпечно – вузькосмугові мережі не давали прийнятної якості, а про використання Гіпербенду та ДМВ у вузькій смузі і не йшлося.

Гіпербенд (hiperband) – діапазон частот у смузі між 224,25 МГц (R12 канал) та 471,25 МГц (R21 канал).
Варто зазначити, що з використанням каналів із СК-діапазонів також були проблеми. Більшість телевізорів радянського виробництва такі канали просто не приймала – дані діапазони призначені виключно для кабельного мовлення, а його в СРСР як би не було, тому і в радіотракті телевізора прийом цих частот не був передбачений. Найбільш «стародавні» моделі, в яких канали перемикалися ручкою, діапазони СК не захоплювали зовсім, сучасніші (сенсорні) часом захоплювали СК-6, СК-7, СК-8, СК-11, а то й СК-12. Однак прийом на цих частотах був не стабільним і не гарантованим.

Втім, вихід було знайдено. Умільці-електронники переробляли блоки прийому каналів під прийом кабельного телебачення. Такі перероблені блоки можна було купити на київському радіоринку та встановити самому або викликати майстра з однієї з телемайстерень. До речі, наприкінці 90-х будь-яка газета і будь-який ліхтарний стовп були заклеєні оголошеннями від фірм, які пропонували послуги з «адаптації» старого радянського телевізора до реалій кабельного телебачення. Дана адаптація включала заміну селектора каналів - для розширення діапазону частот, заміну одного з модулів блоку кольоровості для отримання можливості приймати канали в системі PAL, а також установку дистанційного керування.

Втім, не всім власникам телевізорів пощастило. Наприклад, власники досить непоганого як свого часу в технічному плані і в плані кольору (кінець 80-х) телевізора «Славутич Ц-208» і ряду інших моделей довго не мали можливості «розширити» діапазон свого телеприймача. А все тому, що реалізована в ньому схема прийому каналів використовувалася в радянському телевізоробудуванні дуже обмежено і недовго, оскільки була за своєю суттю експериментально-перехідною. Тому переробкою модулів прийому каналів для таких апаратів довго ніхто не займався. Попит був невеликий, та й старих модулів для переробки мало. У той самий час менш якісні (але масові) «Електрони» перероблялися під кабельне телебачення запросто. Однак зрештою прийшло щастя і «на вулицю» власників тих рідкісних моделей телевізорів – у продажу з'явилися перепаяні модулі і для них.

©Борис Скуратівський
літописець історії українського радіо
 
Останнє редагування:
Реєстрація
01.01.24
Місто
Kyiv

1b. Компанія «Воля-Кабель»

Недоліками та недосконалістю вузькосмугових мереж згодом були викликані скандали з відключенням із цієї смуги тих чи інших каналів – ми вже згадували про це, розповідаючи історію компанії «Гравіс». Втім, дані скандали відбувалися набагато пізніше - вже в 2000 роки і стосувалися не "КТМ" або "ІВК", а нового кабельного оператора, що прийшов ним на зміну, - компанії "Воля-Кабель".
"Воля-Кабель" з'явилася на українському ринку послуг кабельного телебачення на початку 2000-х років, коли активи двох найбільших київських кабельних операторів - "Інтер Відео Київ" та "Київтелемонтаж" були придбані інвестиційним фондом UKRN III, управління яким здійснює інвестиційна компанія "SigmaBleyzer". Сам проект «Воля» було засновано ще у 2000-му році, проте придбання активів та вирішення ряду формальностей зайняло якийсь час, тому офіційно своїм днем народження компанія «Воля» вважає 1 червня 2002 року – день, коли було затверджено Корпоративний кодекс компанії «Воля». Саме з цього дня і почався бурхливий розвиток компанії.

Чималі інвестиції дали можливість компанії «Воля Кабель» досить швидко модернізувати обладнання на головних станціях, побудувати оптико-волоконне кільце, яке дозволило оператору відмовитися від роздачі сигналу через систему МИТРІС, а також об'єднати в єдине ціле мережі «КТМ» та «ІВК» (з цього моменту обидва ці канали). Але питання «останньої милі», як і раніше, залишалося актуальним: застарілі, побудовані за Царя Гороха, будинкові кабельні розводки, як і раніше, не дозволяли запустити широку смугу по всій мережі «Волі». Та й якість сигналу, виведеного на магістральну мережу Волі, на останній милі часто зводилося на ні.

Зрозуміло, «Воля» не збиралася миритися з таким станом справ. Тим більше, що компанія взяла курс на побудову на базі своїх кабельних мереж цілої системи послуг різного плану – від інтернету до телефонії. Відповідно, «Воля-Кабель» розпочала роботи, спрямовані на модернізацію вузькосмугових мереж та перетворення їх на широкосмугові мережі. Однак на даному етапі компанія несподівано натрапила на перешкоди з боку міської влади, яка раптом висловила своє невдоволення тим фактом, що комерційний кабельний оператор незрозумілим чином отримав у свою власність колишню власність міста, тобто будинкові розподільні кабельні мережі. Відповідно, міська влада почала по-різному гальмувати ухвалення різних дозвільних рішень на користь «Волі», необхідних для модернізації кабельних ліній у будинках, а також у підземних колодязях. При цьому міська влада Києва оголосила намір створити в місті власну муніципальну компанію, яка займалася б наданням послуг кабельного телебачення киянам. І саме їй, на думку влади міста, і мали дістатись будинкові кабельні мережі, а «Воля» нехай будує свої.

У результаті ця боротьба тривала не один місяць і не принесла нічого доброго жодній із сторін, а лише загальмувала реалізацію багатьох планів компанії «Воля-Кабель». Проте потихеньку ці плани втілювалися у життя.
Вже восени 2002 року на вулицях Києва з'явилися білборди та лайтбокси з рекламою нової послуги від Волі-Кабель – Воля Преміум ТВ. В рамках цієї послуги оператор почав транслювати у своїх мережах цифрові телеканали у стандарті DVB-C. Спочатку список цих каналів був невеликий. До нього входили лише топові зарубіжні канали, яких не було в аналоговому пакеті. Згодом «Воля» почала поступово вводити в цифровий набір і копії аналогових каналів, що були у мережі, поки не «оцифрувала» їх усі. На той час цифрові канали були вже поділені на пакети відповідно до тематичної спрямованості, а абонплата за перегляд цифрових каналів залежала від вибраних пакетів та їх кількості.

Для перегляду цифрових каналів абонент повинен був придбати (або взяти в оренду) сет-топ-бокс та отримати індивідуальну карту доступу, яка дає можливість дивитися кодовані канали. Людина, яка підписалася на цифрове телебачення, звільнялася від абонплати за перегляд аналогових каналів. До речі, спочатку цифрові канали, що дублюють ті, які були в аналогу, не кодувалися, але після оцифрування їх усіх були «закриті» і вони.

Спочатку деякі незручності відчували ті абоненти, в будинку яких було кілька телевізорів. До речі, за правилами за наявності у квартирі кількох телевізорів та в «аналоговий» період слід платити кабельному оператору більше, ніж за наявності одного. Однак на практиці багато абонентів ігнорували це правило, встановлюючи у квартирі дільники самостійно.

Якість при цьому страждала, оскільки потужність сигналу падала, але глядабельність зберігалася, при цьому економилися кошти. Із цифрою ці номери вже не проходили. Звичайно, можна було пустити від сет-топ-боксу два або три SCART-кабелі через дільник, але при цьому доводилося дивитися на всіх телевізорах один і той же канал, що зводило нанівець весь сенс наявності в будинку кількох телеприймачів. Відповідно, власникам кількох телевізорів, які бажали дивитися цифру одночасно на всіх, треба було купувати другий сет-топ-бокс та другу картку доступу за повну вартість передплати. А ціни на цифрове телебачення спочатку були дуже високі. Щоправда, згодом «Воля» пішла на деякі поступки своїм абонентам: при підключенні до цифри відразу кількох телевізорів передплатнику почали надавати знижку, розмір якої залежав від кількості телевізорів, що підключаються.

Слід також зазначити, що тоді, наприкінці 2002 – на початку 2003 року, цифрове телебачення було доступне лише тим абонентам «Волі», які жили в будинках, що знаходяться в зоні широкосмугових мереж. У вузькій смузі цифрові канали, як і раніше, були недоступні.

Ще однією додатковою послугою, яка стала доступною для абонентів широкосмугових мереж «Волі» восени 2002 року, стала можливість підключитися через кабельну мережу до Інтернету. Ця послуга почала надаватися під торговою маркою "Воля Бродбенд". Спочатку ціни на кабельний інтернет були дуже високі. Щоправда, при цьому на перших етапах впровадження цієї послуги «Воля» не тарифікувала український трафік, рахуючи лише закордонний.

З метою поширення нових послуг по всьому місту «Воля» почала активно модернізувати мережі та навіть оголосила приблизні терміни переведення всіх своїх мереж у широкосмуговий стандарт. Однак дані роботи періодично гальмувалися та просувалися повільними темпами. Особливо – на «останній милі», тобто – у будинкових мережах.

Однак частково дані роботи все ж таки були виконані, і незабаром після низки технічних удосконалень та заміни деякого обладнання більша частина вузькосмугових мереж була адаптована під можливість передачі цифрових каналів та сигналу інтернет. Це стало можливим завдяки деякому розширенню загальної смуги «вузькосмужки», що дозволило передавати в ній сигнал від 5 МГц до 300 МГц (раніше діапазон був обмежений в рамках 40-240 МГц). Завдяки такому рішенню вдалося отримати зворотний канал, необхідний інтернету, а також охопити гіпербенд, де можна було розміщувати цифрові мультиплекси. Дециметрові частоти для цих мереж були, як і раніше, недоступні, тому набір аналогових каналів у цих мережах був обмежений (його навіть трохи підкоротили, передавши частину частот під цифрові блоки). А про те, що мережа в його будинку готова до цифри та інтернету абонент міг дізнатися за таблицею налаштувань типу «матрац», що передавалася в районі 300 МГц.

Приблизно в цей час «Воля» припинила активні роботи з модернізації будинкових мереж під повноцінну широку смугу. Далі така модернізація проводилася робочому порядку або за заявою мешканців. Наприклад, якщо абоненти, які проживають одному поверсі, бажали отримати широку смугу (і платити за це велику абонплату), компанія могла виконати ці роботи на їх прохання в першочерговому порядку. Але, в принципі, всім охочим дивитися всі канали з «широкої смуги» «Воля» вже могла запропонувати підписатися на цифровий пакет, який повністю дублював аналоговий «широкосмуговий» і практично не відрізнявся від нього за вартістю.
У вузькій смузі «Волі-кабель» станом на 2004 рік транслювалось 17 телеканалів. У травні 2005 року у зв'язку з проведенням у Києві пісенного конкурсу "Євробачення" компанія запустила 18 телеканал "O-TV", який активно висвітлював пісенний конкурс.

Розвиток цифрового телебачення та надання доступу до мережі Інтернет став пріоритетним напрямком діяльності компанії «Воля-Кабель». Та й інтерес глядачів до цих послуг зростав. Особливо у світлі поступового вилучення з аналогових пакетів зарубіжних каналів. Зокрема, багато киян підписувалися на цифрове телебачення лише тому, що там можна було дивитися російські канали. Інші – заради популярних спортивних каналів, кіноканалів і каналів з «дорослим» контентом, що з'явилися там.

З усіма закордонними каналами «Воля» працювала легально, уклавши необхідні договори та роблячи необхідні відрахування. Піратство та трансляція каналів за принципом «що впіймав на тарілку – те й кручу» залишилося у далекому минулому кабельного телебачення. Ринок потроху набував цивілізованих форм. Тим більше, що і Нацрада почала активно регулювати сферу кабельного телебачення. Якщо у 90-х роках регулятор не особливо вникав у те, що транслюють кабельні оператори – головне, щоб державні канали у своїх мережах передавали, то тепер при видачі ліцензій від оператора почали вимагати список каналів, які будуть у мережі, а також копії договорів із правовласниками. При зміні списку каналів ліцензію слід переоформлювати. Іноді Нацрада могла порекомендувати додати до мережі чи прибрати з неї той чи інший канал.

Втім, у першій половині 2000-х років кабельні оператори були ще більш-менш вільні у своєму виборі українських каналів, що ретранслюються. Точніше, у бажанні чи не бажанні транслювати у своїх мережах ефірні канали, які ведуть мовлення в місті. Власне, завдяки такому стану справ і виникла ситуація, що вже згадувалась, коли в серпні 2003 року «Воля» вилучила зі своїх вузькосмугових мереж «Гравіси», щоб викроїти місце для трансляції кількох супутникових каналів, а також власних – «КТМ» та «ІВК».

У другій половині 2000-х років виникло таке поняття, як «універсальна програмна послуга»: відтепер Нацрада зобов'язала всіх кабельників транслювати у своїх мережах усі телеканали, доступні у відкритому наземному ефірі того населеного пункту (або тієї його частини), де діяв конкретний оператор. Дані списки каналів затверджувалися під кожен конкретний регіон чи місто, інколи ж і під район. Наприклад, у Києві телеканал «Купол» був включений до «універсальної програмної послуги» лише в тих районах міста, де його можна було стабільно приймати з ефіру.

Паралельно було впорядковано і мовлення кабельних мереж зарубіжних каналів. Нацрада розробила списки зарубіжних каналів, визнаних адаптованими до українського законодавства. З цього моменту кабельникам дозволялося транслювати у своїх мережах лише канали цього списку. Для того, щоб потрапити до списку «адаптованих», закордонний канал, зокрема, не повинен утримувати закордонних рекламних блоків. До адаптованих практично автоматично потрапляли всі канали з країн ЄС – через те, що в цих країнах дотримуються закону і на цих каналах нелегальної реклами та інших порушень міжнародних телевізійних правил точно не спостерігається.

Однак повернемося до "Волі-Кабель". У другій половині 2000-х років компанія оголосила про те, що протягом найближчих років планує забезпечити цифровим мовленням усі свої мережі по всьому місту, а потім поступово відмовитися від трансляції аналогових програм. Мотивувалося це рішення тим, що, по-перше, таким чином компанія зможе значно розширити телевізійне меню, що надається глядачеві, а також запустити в мережі канали високої чіткості, по-друге – технології аналогового мовлення морально застаріли, і підтримка старого обладнання обходиться компанії набагато дорожче, ніж розвиток цифрових технологій. 2000-х років вже була вищою за вартість аналогічного за своїм наповненням цифрового пакету), а також тим, що Україна взяла зобов'язання до 2015 року повністю відмовитися від аналогового мовлення, перейшовши на цифру. Загалом цифрове мовлення відкривало нові горизонти і перед телеглядачем: на більшості цифрових телеканалів присутній стереозвук, а також електронний програмний гід. Частина каналів доступна у мультимовному варіанті з кількома звуковими доріжками.
Крім телеканалів, у своїх цифрових пакетах із середини 2000-х років «Воля» транслює і радіоканали. Втім, справжніх радіостанцій там лише кілька – це BBC (українська, російська та англійська служба) та дві мовні служби WRN. Решта ж пакету аудіоканалів – подарунок меломанам: спеціалізовані канали жанрової музики – рок, поп, джаз, класика, латина, східна музика та інші стилі та напрямки, без реклами та студійних програм.

До 2007 року «Воля» запустила у своїх мережах послугу «відео на запит». У рамках цієї послуги в цифрових пакетах було запущено спеціальні канали, на яких транслюються «топові» художні фільми із шестиканальним звуком. Кожен такий фільм передається на каналі по колу протягом декількох днів. Таким чином, охочі подивитися його (за окрему плату) можуть зробити це у будь-який зручний для себе час.

Крім того, приблизно в цей же час "Воля-Кабель" почала тестувати у своїх мережах послугу голосового зв'язку VoIP. Тобто будь-який абонент «Волі» отримав свій номер виклику і, при встановленні в будинку необхідного обладнання для передачі голосу через IP, можливість спілкуватися в режимі «телефонного зв'язку» з іншим абонентом оператора. У майбутньому компанія планує уможливити «дзвінки» і за межі своєї мережі.

Тим часом з 2008 року «Воля» почала поступово відключати аналогове мовлення в окремих сегментах своїх мереж, переводячи абонентів повністю на цифру. Цифровізацію було розпочато з так званих «спальних» районів, і в першу чергу, з тих кварталів, де паралельно з «Волей» працювали інші оператори, до яких за бажання могли підключитися затяті фанати аналогового телебачення. Так – твердження про неможливість прокладання в одному під'їзді кабелів двох телевізійних мереж, що озвучується кабельниками в 90-ті роки для виправдання демонтажу будинкових антен, у результаті виявилося неправдою. І з початку 2000-х років у багатьох будинках паралельно з мережами «Волі» почали з'являтися кабельні мережі дрібніших операторів, а де-не-де навпаки – «Воля» «зайшла» в ті райони, де раніше були відсутні мережі «КТМ» та «ІВК», і почала будувати альтернативні мережі.

З початком повної цифровізації того чи іншого мікрорайону абоненти, які мешкають на його території, отримували поштою відповідні повідомлення, що інформують про терміни переходу на цифру. На вулицях і у дворах з'являлися намети «Волі» – мобільні пункти для укладання та переукладання договорів, де можна було отримати необхідну консультацію та придбати сет-топ-бокс, а також замовити виклик майстра додому для його підключення (у разі, якщо сам абонент зробити цього не міг через свій похилий вік або банальне невміння поводитися з ним).

Зрозуміло, знайшлися й незадоволені, які відразу почали писати скарги у всілякі інстанції зі звинуваченнями на адресу «Волі-Кабель». Проте процес «оцифрування» Києва тривав район за районом і завершився 2010 року.

©Борис Скуратівський
літописець історії українського радіо
 
Останнє редагування:
Зверху