І тут є дві великих різниці: одна - мешкати біля якогось міста, де є гарна комунікація, ринок збуту, де є справжній чорнозем, з невеликою віддаленістю від польського кордону, (у нас це, наприклад, Володимир-Волинський, Горохівський, Іваничівський райони), і зовсім інша - жити далеко десь на окраїні, де немає навіть асфальтованої дороги. Ось ті фермери, яких я описував вище, живуть саме у такій глушині - 40 км від Володимира-Волинського, 110 км від обласного центру - Луцька. Дорога - місцями гравійка, місцями грунтова. До асфальту - 10 км. І, як я казав, живуть цілком пристойно, навіть краще, ніж середньостатичний лучанин. Ні на кого не скаржаться, ні на кого не сподіваються, окрім як на себе та своїх рідних. Просто працюють, часом важко, часом легше (є все-таки техніка). Живуть так, як жили їхні діди і прадіди - близько до землі і природи. І земля їх годує. Із найгіршого, що тут було за останні десятиріччя - тупа безглузда колективізація, яка в багатьох зруйнувала почуття приватної власності, почуття власної землі, і професію хлібороба.