"нажаль" vs "на жаль"
От я знаю точно, що багато хто не гребує писати вставну конструкцію «нажаль» разом, не замислюючись — а раптом шось не то. А воно не то, бо таке написання означає, що ви не володієте термінологією. Зара поясню. «Нажаль» — це насправді не те, що ви хочете сказати й висловити, а дієслово.
Суботнього дня в кімнаті на кріслі, розкривши газету й виваливши хвоста на стіл, сидить пітон Вадим. На кухні порається його жона, безперечно, отруйна зміючка Оленка. Зміючка Оленка класична українка, ну, тобто гадюка звичайна, з Чернігівщини.
І от пітон, натрапивши в газеті на рубрику «Готуємо смачно» чи «О вкусной і здоровой піщє», раптом згадує. І гука: «Лєна, чуєш, Лєн!! А йдисьда!!».
Зміючка Оленка, у якої шкварчить-кипить, одна рука закриває банки з помідорами, а друга бавить дитину, спочатку традиційно відгавкує: «Та шо ти хочеш там?! Нема мені коли, ще бігать до тебе, шо ти там придумав?!» — але потім, обтерши спітніле чоло й зліпивши нашвидкуруч дитині коника з тіста, таки приповзає в кімнату: «Ну шо вже?».
А пітон і каже: «Слухай, Лєн, а помниш, ти колись готувала божественних жалених жаб? Ти згадай, як колись хлопці до мене приповзали, коли я дісер захистив, ще як нашого малого не було, то ти таких жаб із хом’яками подавала, шо еееех!» — «Та згадав, божечки, коли то було! Де я тобі зараз таких жаб візьму, то ж ми тоді на Десні в моїх батьків ще жили, то там тьотя Надя нам мішками їх возила, та і хом’яків де я тобі в Києві найду?». — «Ну нажаль, Лєн. Ну так шось захотілося. Ну пошукай десь. Ну давай з’їздимо в село до баби моєї, у Воропаївку, там копанка така хароша, жаби єсть. Нажалиш?» — і так пітон жалісливо на Оленку глянув, що та подумала: «А чо б молодість не згадати, і правда. Нажалю. Я ж раніше настоящщя багіня жалених страв була. Ще як Валєрка до мене ходив, казав, шо Лєна, я за твоїх жалених жаб піду втоплюся зараз, жить без них не можу! А я ж дурна була така, молода, влюбилась у цього чорнобрового інтелігента (зиркнула на Вадіка свого), хто ж знав, шо Валєрка потім у депутати, і вже оно весь Борзнянський район під ним ходе, а цей (знов зиркнула) сидить у своєму НДІ, і толку вже з тих брів, як оно зарплата наче в дворніка. Та ладно. Цей свій, рідний. І любила ж. Нажалю».
І поповзла зміючка Оленка в «Дари моря» по живих жаб. А потім ще на Пташиний ринок заповзе, купе пару хом’ячків, пожалить мужу. Бо битовуха вона, знаєте, затягує, але якщо любов у серці, то і жаб нажалиш, і «на жаль» окремо писатимеш.
uk.wikipedia.org
А свої помилки не виправляю, щоб все залишалося в оригіналі.
